Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

У мене немає монетки, щоб пошкребти білетик. Переді мною дилема. Може, попросити монетку у когось із перехожих або пошкребти чимось іншим? Виходить, немає грошей — немає і виграшу. Маячня якась! Виверт 22! Просто маячня! І нігті у мене занадто короткі, я їх підстригаю кілька разів на тиждень, ростуть, кляті, як на дріжджах, ростуть, як у святого небіжчика, скоро так виростуть, що саме впору канонізувати, нігті у мене акуратні, приємно подивитися, але непридатні для практичного використання. Я йду вулицею, дивлячись під ноги. Адже люди такі недбалі в поводженні з грішми! Я майже впевнений, що десь наткнуся на монетку, котра валяється на землі. Пошкребти білет можна й пізніше, поспішати нікуди, нехай полежить у мене в кишені. Лотерейний білет з недоторканим захисним шаром цінуєш на вагу золота. Це як отримати листа з Америки, поки він лежить нерозкритий. Я чув, що в Стокгольмі на письмовому столі Стріндберга лежить такий нерозпечатаний лист. Він не встиг розкрити його перед смертю, а потім його так і залишили. Не збагну, подобається мені це чи ні, все-таки це якась міфоманія. Цікаво, що написано у тому нерозпечатаному листі? Музейники хочуть, щоб ми про це думали, ночами не спали, гадаючи, що там може бути, та мене це якось не хвилює. Плювати я хотів, що там написано. Мені й без того є про що подумати. Наприклад, про Фінляндію.

Адже за вхід на туристичний ярмарок потрібно заплатити гроші. Несподіванка? Напевно, ні, та мене дратує. Будьте ласкаві викласти 80 крон. Забагато. Але ж я хитрий лис, тому я заходжу в приміщення через вихідні двері і тут підбираю кинуту кимось гостьову картку, пришпилюю її на куртку і спокійно заходжу з упевненим виглядом. І ось я на туристичному ярмарку.

Ярмарок занадто великий. Тут сотні стендів. Вони займають кілька поверхів. Яка марна трата грошей і часу! До речі, це гарна тема для іронічного і витонченого читацького листа, коли (і якщо) я надумаю його написати. «Для чого нам така кількість країн?» — поставив би я риторичне запитання. Шести чи семи вистачило б надовго. Однією з цих країн обов’язково повинна бути Фінляндія, ну і ще п’ять чи шість. «Люди занадто багато подорожують», — сказав би я в листі. Такий лист спровокував би багатьох читачів на заперечення; провокаційний лист — це було б чудово. Я заявив би, що подорожувати шкідливо. Не лише для навколишнього середовища, але й для психіки. Ми стаємо тривожними. Безформними і рідкими, як вода. І ми змінюємося, а заразом змінюється суспільство. Все до того йде. Вже прийшло. Я помічаю це тут у нас. Люди гасають, носяться туди-сюди, і все їм мало, потрібні все нові країни, а в очах усе більше занепокоєного блиску, вони збирають інформацію — «інфо», як це тепер називається, — підхопили щось про Китай: путівка до Пекіна туди і назад за три тисячі крон — це недорого, згоден, але в такому випадку треба їхати не пізніше травня. І от, поки ти там тиняєшся, упиваючись новими враженнями, тебе раптом лиха година заносить на площу Тяньаньмень (площа «Небесного Спокою»), і, поки ти там клацаєш фотоапаратом, до тебе, де не взявся, підходить симпатичний член Фалуньгуна, чого доброго, ще й наділений потужною харизмою, і вербує тебе в свої ряди, і ти бах! і підпалив себе, і ось уже гориш, а сам, либонь, забув купити відповідну страховку, і ЗМІ вже тут як тут, і поліція, і пішло стовпотворіння, почалися зміни! Невже не шкода витрачати на це час? Та й кому це взагалі потрібно? Потім дещо про Бразилію, про Ісландію, про Сулавесі — це такий великий острів в Індонезії, і там абсолютно унікальний тваринний і рослинний світ, оскільки цей острів утворився від зіткнення двох островів, і коли тварини і рослини трохи оговталися від першого потрясіння і перезнайомилися між собою, вони взялися до справи спільними силами, і ну ж бо спаровуватися за кожної нагоди, і розігралася така еволюція, що тільки тримайся, у результаті утворилися дивовижні, казкові види — такі, як, наприклад, райські птахи, а це й справді щось дивовижне, казкове; кажуть, настільки дивовижне й казкове, що дивишся і не віриш власним очам; тому неодмінно треба туди з’їздити; треба, бо це щось особливе, адже воно от-от зникне через те, що індонезійці спалюють ліси, тому заради туристів (заради нас із тобою) треба переконати цинічних землевласників і політиків, що вони володіють унікальним скарбом, і не можна допустити, щоб він щез і згорів, його треба будь-що зберегти, і за це взялися (подумати лишень) Угорщина і навіть Німеччина, адже Німеччина — це вам тепер уже не фашисти і сосиски, таке уявлення давним-давно відійшло в минуле, Німеччина давно його переросла, і от народ ходить і розмовляє з представниками світу туризму в ошатному форменому одязі і розбирає брошурки, і в моїх очах це риса, яка мене з ними примирює — брошури ж усе таки! Нині настали золоті часи для нашого брата брошурщика. Люди полюбили інформацію і нас, її виробників. Вони люблять нас і люблять інформацію, а я за це люблю їх. Я їх годую інформацією, і вони мовчать.