Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Я одягаю темні окуляри і широкий шарф, щоб у бібліотеці мене не впізнали, а то здіймуть галас, що я книги не здав і штраф не заплатив; бібліотекарі — дуже незговірлива публіка; нізащо б, здається, не подумав, та втім це так, бібліотекарі б’ються на смерть, поки не проллється кров; усе життя проводячи серед книг, вони скучили за справжнім і тому жадають крові; я не проти, та тільки нехай це буде не моя кров, а сьогодні вони якраз націляться на мене, адже я збираюся вкрасти компакт-диск. Удам, ніби хочу його тут прослухати, а сам украду, але ж це заради доброї справи, коли-небудь я його, можливо, навіть поверну, хто зна. Я от читав про одного чоловіка, який впродовж десяти років накрав з 268 різних бібліотек США більше 23 000 книг. Це зібрання зайняло всі стіни в дев’яти кімнатах з чотириметровими стелями, воно було оцінене в 20 мільйонів доларів і важило 29 тонн, тому я в порівнянні з ним — просто хлопчисько. Не знаю, скільки там може важити один компакт-диск з музикою Сібеліуса — двісті-триста грамів, напевно. Про всяк випадок, візьму з собою приймач з навушниками, щоб не пропустити передачу норвезького радіомовлення; напевно по каналу класичної музики скоро дадуть Сібеліуса.

Сібеліус, або Ян, як я вже подумки став його називати, був по духу глибоко національним композитором, написано в енциклопедії; інакше кажучи, його музика — це сама Фінляндія, звичайно, це одне і те саме тією ж мірою, якою музика може бути країною, що, звісно, цілком можливо; і ще в енциклопедії написано, що Ян створив типово фінську музику — музику, в якій відбилася фінська душа, а це саме те, що хочемо зрозуміти ми — я та мої читачі, саме це ми й хочемо передати якомога швидше. Та всі диски Сібеліуса, виявляється, видані і знаходяться на руках. Норвежці вкрай захоплені Сібеліусом, його диски йдуть нарозхват, і кожен норовить поцупити їх додому. Мені вже й самому кортить послухати музику Сібеліуса. Не можу пригадати, чи чув я її раніше, але впевнений, що чув по телевізору, та по телевізору музика гірше сприймається, заважає картинка, вона відволікає, тому враження плутаються. Між тим, я весь час тримаю навушники увімкненими, але по каналу класичної музики норвезького радіомовлення без кінця транслюють Брамса, і Генделя, і Вівальді, і романси якогось типа, якого начебто звуть Мендельсон-Бартольді. Мені здається, що вони його самі вигадали, так і чую, як вони говорять між собою: «Треба й нам, радіожурналістам, іноді повеселитися», а якщо він все-таки існує або колись існував, він, без сумніву, був гомиком, подумав я і, подумавши так, виказав себе з головою — он які у мене забобони! Адже якщо міркувати тверезо, то бути гомосексуалістом — не злочин, а його музика — сама ніжність, та кому потрібна ніжність, коли слухачі, тисячі слухачів, з нетерпінням чекають Сібеліуса, вимагають Сібеліуса, бо Сібеліус — це скандинавська музика. Гаразд, фінська, але ж фінська — це теж скандинавська, бо фінське — це і скандинавське, а скандинавське виражає наші скандинавські душі, ми всі, як я розумію, впізнаємо себе в цій музиці, для того й оплачуємо ліцензію, щоб завжди, щодня впізнавати себе, стверджуватися у своїй самобутності, а якщо в нас хочуть зміцнити німецькість, то краще вже відразу оплачувати ліцензію німецького радіомовлення, хоча я навіть не знаю, як воно називається, проте не в цьому справа — справа в тому, що радіослухачі не отримують того, що їм потрібно, а нас все одно змушують платити за ліцензію. Це стане в нагоді для замітки в розділ читацьких листів.

І лише вже пізно ввечері класичний канал норвезького радіомовлення передав Сібеліуса. У мене повним ходом йде робота над сердитим читацьким листом, як раптом радіоголос почав говорити про Фінляндію і Сібеліуса. Чорт би його забрав! Весь мій гнів спрямовується проти зарозумілого голосу, що належить, судячи з усього, людині років сорока, заучці-теоретику, який вважає нижче своєї гідності виступати по радіо з розповідями про музику, сам він у цьому ніколи не зізнається, та я ж чую, тому нема чого заперечувати, насправді у нього зовсім інші амбіції — писати про музику чи, може, викладати, але професура, очевидно, не раз тікала у нього з-під носа тому, що він не ладнає з впливовими людьми, він ні до кого не бажає підлещуватися, його порівняння та теорії не схожі на решту, вони виходять за рамки, він же не визнає жодних рамок, і все, що він робить, взагалі нікуди не вписується, і от, півроку проходивши з похмурою фізіономією і переконавшись, що грошей від цього не додалося, а тут ще й співмешканка от-от народить дитинку, він, бачачи, що вони з нею зовсім на мілині, нарешті здався і пішов працювати на радіо, куди його прилаштував шуряк, а це образливо, звісно, принизливо, адже він здатен на щось набагато більше, він не затребуваний. І от, дотягнувши мало не до півночі, він зрештою таки зволив поставити Сібеліуса, і з вини цього музичного теоретика з його егоїзмом моя брошура стоїть на місці, цей типик, мабуть, уявляє себе тонкою художньою натурою, а насправді такий же непробивний, як усі, це ж чутно по голосу; та ось нарешті починається музика, яку я так чекав. Я сідаю за комп’ютер, все готово до того моменту, коли текст брошури поллється нестримним потоком. Поллється? Хлине? Ну не обов’язково ж як вода, є багато іншого текучого, наприклад, лава або пиво, і все одно треба, щоб текст вилився на папір, іншого, більш підходящого слова не знайдеш, мені воно не подобається, та доводиться користуватися цим, текст Повинен вилитися, але не так, як вода, а інакше, це має бути по-іншому; я закриваю очі, чітко усвідомлюючи, що складаю одне ціле з клавіатурою; я вчинив завбачливо, ще у школі вибравши як додатковий предмет машинопис, напевно, вже в той час передчуваючи, що займуся брошурами. Я готовий слухати музику. Ну ж бо, починайся!