Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Бути людиною, думаю я, в багатьох відношеннях означає бути текучим. Народитися — значить вирушити в плавання. Плинність починається з народження і закінчується смертю. Ми контролюємо потік, що тече, лише незначною мірою. Подобається тобі це чи не подобається, думаю я, все одно все тече, ти намагаєшся боротися з течією, і все одно вона тебе забирає, і входити в один і той же потік можна незліченну кількість разів, і він несе тебе, як би ти з ним не боровся, а коли пливеш по річці, треба носити водонепроникний костюм і таке взуття, котре захищало б ноги, бо течія може бути сильною, і, звалившись за борт, ти ризикуєш загрузнути однією ногою в донному мулі, тому потрібно носити взуття, а краще всього, якщо ти зберешся і будеш пливти підібгавши під себе ноги, в позі зародка, це зменшує або взагалі знімає всякий ризик застрягнути серед каміння.

Не я один налаштований проти того, щоб усе пливло по волі хвиль. Так, наприклад, я чув, що австрійці скептично ставляться до змін. Вони хочуть, щоб усе залишалося як є. В цьому пункті ми, себто я й австрійці, одностайні. Коли у них проходять вибори і змінюється уряд, і з’ясовується нарешті, що новий уряд не надто відрізняється від попереднього, австрійці з полегшенням переводять подих і думають про себе: «Хух, усе майже як раніше, новий уряд мало чим відрізняється від колишнього, і можна продовжувати жити по-старому, — так думають австрійці, — усе залишається в наїждженій колії, нам не доведеться перебудовуватися, формувати якесь ставлення до нових явищ, можна знову передруковувати старі підручники з історії, в яких йдеться, що під час війни Австрія була окупована німцями, і нашим дітям не доведеться виробляти нове ставлення до того факту, що ми дружно аплодували, коли Гітлер вступив до Відня, це для всіх дуже зручно, тому що ми, австрійці, не любимо озиратися на минуле, ми перестали озиратися, а тих, хто озирається, ми за це суворо караємо, бо кожен обирає свою стратегію виживання, і в нас ось така стратегія» — так, наскільки я чув, думають австрійці. А в результаті у більшості австрійців неспокійний, блукливий погляд. Люди, які побували у Відні, кажуть, що там важко ходити вулицями. На них панує атмосфера наївності. І куди не глянь — усюди очі, що бігають. Очі австрійців — бігають, погляд — плаває. Зате, окрім них, нічого текучо-плавучого. Все інше не пливе. Інше — скеля, а скеля не плаває, вона може лише тонути. І тоне-таки. Австрія тоне. То що ж, дозвольте спитати, краще — тонути чи пливти? Я подумав, а чи не купити мені пістолет.

Чому — я й сам не дуже розумію. Напевно, тому, що з ним якось спокійніше. Спокійніше, коли тримаєш пістолет, але тільки в шухляді. Не в кишені. А в шухляді. Для самозахисту, звісно. Я сумирний, як ягня, та іноді раптом починаю боятися. Боюся, сам не знаю чого. Тобто у мене бувають страхи, коли боїшся, сам не знаючи чого. Я не боягуз, а просто нервую, нерви розійшлися, оце й усе. Адже всяке трапляється. Наприклад, бандити залізуть у квартиру. Я боюся, що в квартиру залізуть бандити. Подумавши про це, я довго не можу спекатися цих думок, уявляючи собі, що тоді станеться і як це буде жахливо. Уявляю собі: недоумкуватий тридцятип’ятирічний чоловік або двоє недоумкуватих чоловіків, я мимоволі здригаюся від самої лише думки, а де двоє, там і троє — чим більше, тим гірше, звісно, але за якоюсь межею кількість перейде в якість, і тоді це вже буде смішно; але здебільшого я уявляю собі одного, він подзвонив, і я, через свою звичайну довірливість, відчиняю йому і починаю з’ясовувати, хто такий цей дивний тип і навіщо він прийшов, — напевно, міркую я, він цікавиться Фінляндією, почув, що я пишу про неї брошуру, та щойно я прочинив двері, він миттю ногою на поріг, щоб я не зачинив дверей, і вдирається в квартиру. Я, як можу, чиню опір, проте невдало, куди вже мені, я нічого такого не вмію, а у нього за плечима жорстока школа злочинного світу, він усім життям підготовлений до подібних ситуацій і знає, що треба робити, для нього впоратися з таким, як я, — це пара дрібниць: треба просто натиснути на дзвінок і сунути напролом, і от він уже вдерся і замикає двері, і ніхто нічого не бачив, у цьому вся трагедія, ніхто не бачив, як він вдерся, а коло моїх друзів таке мале й далеке, що годі й чекати, щоб хтось несподівано до мене завітав, сьогодні нема кого чекати, ніхто не прийде і не постукає до мене в найближчі кілька днів — та що там днів! — у найближчі кілька тижнів, ось до чого ми докотилися, весь ланцюжок соціальних зв’язків розпався, спершу він і у місті був таким же щільним, майже як у селі, а тепер він розпався, тут його немає, у моєму випадку він не існує, я опинився на самоті, це сталося якось непомітно, і от зараз я зовсім самотній, навіть сусіди майже нічого про мене не знають, та їм і байдуже, їм абсолютно не цікаво, як я поживаю — добре чи погано, їм і діла немає, їм це все одно, так само, як мені — мені теж все одно, чи все у них добре чи, навпаки, погано, я, звісно, бажаю їм, щоб усе у них було добре, але я ж не піду перевіряти, як там і що, а щодо мешканки з третього поверху, тієї, що з собакою, я не впевнений навіть у своєму доброзичливому ставленні. У неї є близький приятель серед адвокатів, тому вона обожнює вчиняти скандали, котрі можуть обернутися судовим позовом і тяганиною, і як там ще називаються ці справи. Вона завжди готова, немов бойскаут, та тільки не прийти на допомогу, а напаскудити; достатньо зробити найменшу помилку: наприклад, ти не замкнув двері або ворота, які слід замикати, бо в тебе руки були зайняті, ну, скажімо, ти накупив овочів, адже овочі — це дуже корисно, взяти хоча б броколі — це ж просто фантастика, особливо для курця — жуй собі броколі і смали, поки не побачиш кістляву з косою, так я десь читав, — так от, достатньо один раз не замкнути за собою вхідні двері — підкреслюю, як рідкісний виняток, бо цього майже ніколи не трапляється, а тут уперше трапилася така необачність, адже, як уже мовилося, ти ніс повний оберемок броколі, як сусідка вже тут як тут — перша угледіла, взяла на замітку — можливо, хто її зна, записала в особливу книжечку і ну ж бо надзвонювати своєму приятелю, а за кілька днів виймаєш з поштової скриньки листа від адвокатської контори, від тієї самої величезної контори, про яку я тільки сьогодні читав у газеті на мокрому папері як про найбільшу в Норвегії, з обігом у чверть мільярда, де працюють безліч адвокатів, так от, з’ясувалося, що вони там зробили фінт уліво, щоб менше платити податків, і пішли проти закону і права, а право — це вам не жарти, вони й догралися і заплуталися, де ліво — де право, а я готовий посперечатися, що її добрий знайомий саме звідти, і ця тітка, яка тільки й думає, як би їй комусь накапостити, вона саме його-то і знає, у них така дружба, ну така дружба, гадаю, з самого дитинства; і ось тепер вони погрожують позовом не лише за незачинені двері, але ще й за те, що занадто голосно грала музика з такої-то по таку-то годину такого-то і такого-то числа, і за те, що не треба було привласнювати собі поштову скриньку, яка раніше належала житловому товариству, тим паче, що ця скринька — найбільша, найзручніша, всім скринькам скринька, і потім ідуть ще десять-дванадцять провин і порушень, і тепер за все разом настав час розплати. І ця тітка напевно бачила, як грабіжник заходив у парадне і попрямував нагору сходами, але подумала, що нагорі живе тип, до якого ходять підозрілі знайомі, і пора їх прищучити, їх взагалі треба викинути з дому, вирішила вона, на вулицю, взимку на мороз, — постривайте, мовляв, у мене, голубчики, ось доживемо до січня, тут-то ми вас і виселимо без попередження, щоб ви замерзли до смерті; і от, доки вона висить на телефоні, обговорюючи ці та інші дрібні справи зі своїм дружком-адвокатом, грабіжник залазить у мою квартиру, і я нічого не можу вдіяти. Він прив’язує мене до чого-небудь, що не зрушується, наприклад до радіатора, а сам влаштовується в квартирі, поїдає мої запаси — піцу з морозильника, дивиться по телевізору футбол і кличе сюди своїх дружків-злочинців, вони влаштовують у моїй квартирі базу для торгівлі забороненими речовинами і предметами, квартира перетворилася на кубло, злодійську «малину», і все це відбувається у мене на очах, поки злодії морять мене голодом, і я втрачаю останні сили, а варто мені лише закричати і покликати на допомогу, він буде різати мені пальці — по пальцю за кожен крик, а його дружки погрожують мені зброєю, і я втрачаю сили і під кінець зовсім сходжу нанівець, розтікаюся, розчиняюся у хаосі, я програв — злодій переміг.