Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Бім не спить. Весь цей час у нього в кімнаті було тихо, але зараз до мене долинули звідти якісь звуки, і я встаю, щоб з’ясувати, у чому справа. Підійшовши до дверей, я постукав; я навмисне спочатку стукаю, бо надивився кінофільмів і телесеріалів про те, як підлітки переживають, коли батьки приводять додому своїх нових коханців, і хоча ми з Сестрою ніякі не коханці, я не відкидаю того, що Бім міг так вирішити, і ці думки викликали у нього ревнощі, здивування, образу — мало як це могло повернутися в голові підлітка, подумав я і тому спочатку постукав, показуючи йому, що поважаю його особисту територію і чекаю, коли він дозволить мені зайти, якщо він не проти, а якщо він проти, я не буду наполягати, а краще повернуся до себе на диван і продовжу роботу над нотатками про Фінляндію, у мене ще купа роботи, є ще маса речей, на які я не встиг звернути увагу чи якось торкнутися, здебільшого, мабуть, таких, яких краще й не знати; стукаючи до Біма, я ніби кажу йому: «Привіт, друже! Я прийшов з миром!» Нарешті Бім відгукнувся; отримавши дозвіл, я відчиняю двері і бачу: Бім в одних трусах сидить перед комп’ютером. Він грає в мотоциклетні гонки — забавка безневинна та водночас, як я про це читав, розвиває моторику руки і здатність вирішувати проблеми в інших сферах життя; я не поділяю скептичного ставлення до комп’ютерних ігор, не поділяю і хочу ясно дати зрозуміти це Біму, щоб він знав мою позицію. Цікаво! — кажу я. Але слово вибране невдало. Хто ж так робить: увійти в кімнату підлітка і сказати «Цікаво!» Підліток на це подумає: «Пішов ти зі своїм „цікаво“!» Треба було вибрати інше слово, але що сказано, те сказано. Я сідаю на ліжко і дивлюся, як він грає. У нього непогано виходить.

Він бере участь у мотокросі через пустельну місцевість, змагаючись з групою інших мотоциклістів. Бім не лідирує, та займає хороше друге чи третє місце. Ти класно водиш, кажу я. Бім киває і питає мене, чи не хочу я теж спробувати, я відразу ж погоджуюся, тут не можна відмовлятися, моя згода — сигнал, що я приймаю його заняття і його самого, і немає кращого способу домогтися від налаштованого на бунт підлітка прихильності до майбутнього сурогатного батька, аніж простота та щирість, — звісно, якщо вони не перебільшені. Єдине, що від мене вимагається, — це показати себе трошки безголовим у комп’ютерній грі, це, міркую я, надовго скріпить нашу дружбу з Бімом. Бім розтлумачує мені, як треба користуватися мишею: на газ натискаєш лівою клавішею, гальмуєш правою, а керуєш корпусом, — одне слово, все робиш мишею.

У мене справа пішла на диво добре. Інакше не скажеш. Через кілька кіл я вирвався вперед і на шаленій швидкості мчав аризонською пустелею, пройшов уже кілька рівнів, маленька стрілочка в лівому нижньому куті екрана вказує, в якому напрямку треба їхати, щоб вийти на наступний рівень, на дорозі весь час трапляються скелі і каміння, кактуси і вибоїни, а то й поєднання перешкод, і треба стежити, щоб не наїхати на що-небудь таке, що виб’є тебе з сідла, важливий також правильний розрахунок, щоб добре приземлитися після стрибка, а стрибки бувають божевільні, просто-таки неймовірні стрибки, однак вони залишаються в межах реального і підпорядковуються природним законам фізики, наприклад закону тяжіння, все витримано в дусі реалізму, та водночас на межі фантастики, як то кажуть — larger than life, тобто більше, ніж у житті, це важко висловити норвезькою, виходить не те, тому я й написав ці слова англійською, щоб якось передати зміст. Без змісту — нікуди. Виявляється, на комп’ютері я просто-таки чудово керую мотоциклом, і мені це подобається, на Біма мої успіхи явно справили враження, і мене це радує, бо я люблю справляти враження, мені приємно, що Бім мене оцінив, він запропонував позмагатися, і я переміг його з розгромним рахунком, бо він мчить стрімголов, ризикує зайвий раз, він ще не бачить меж розумного ризику; я розумію, він же не водив авто, їздив лише на велосипеді, а я на чому тільки не пробував, у мене є авто і права, в яких записано, що я можу водити транспортні засоби до трьох з половиною тисяч кілограмів, не забути б, до речі, вчасно поновити документ до нового року, а то ж я люблю водити транспортні засоби вагою до трьох з половиною тисяч кілограмів і не хочу втратити цієї можливості, я люблю водити легкі автівки, на зразок цього гоночного мотоцикла на комп’ютері, я взагалі люблю водити автомобілі — і легкі, і важкі, тому цим, як видно, почасти теж пояснюється, чому я так сильно засмутився, коли моє авто третій рік поспіль відтягують на штрафний майданчик, я засмутився, що залишився без авто, бо автомобіль для мене ніби друг, і, може, я вибрав не те місце в житті, мені слід було набагато більше їздити, треба було працювати водієм, мені, може, краще було б не брошури писати, а стати гонщиком, адже на авто з потужним двигуном можна проскочити повз воду, як би вона там не розливалася, а тобі хоч би що, проїхав мимо — та й по всьому; ще одна перевага мотоспорту полягає в тому, що там немає жодної інформації, є лише швидкість, а швидкість — це не інформація, швидкість — це емоції, а не інформація, швидкість сприймається іншими мозковими центрами, не тими, якими сприймається інформація. От коли ти мчиш по Аризоні на віртуальному гоночному мотоциклі комп’ютерної гри (та й на справжньому мотоциклі теж), у тебе задіяні зовсім інші центри, ніж ті, які включаються в роботу, коли ти працюєш над брошурою; загалом, я вочевидь потрапив не на своє місце. Та що вже там своє — не своє! У житті ми завжди щось вибираємо, і я вибрав брошури. Хороше полягає в тому, що я отримав свою частку тієї влади, якою володіють ЗМІ, це хороший бік, погане ж полягає в тому, що я не можу так швидко їздити на авто, що я занадто багато просиджую за столом, ще скількись років — і підуть серцево-судинні захворювання (хай западуться всі хвороби), бо у хвороб є течія, і ця течія все змінює, причому без гарантії, що ти коли-небудь одужаєш. Це ж тільки уявити таке — захворіти і не одужати! Що може бути гірше! Ні, це огидно, і до біса таку гидоту, думаю я, коли мчу комп’ютерною пустелею з дедалі наростаючою швидкістю і все впевненіше керуючи мотоциклом, от який я молодець, такий молодець, що Бім навіть втратив дар мови, всіх суперників я залишив позаду, вони безнадійно відстали і назавжди зникли з поля зору, я роблю фантастичні стрибки, приземляючись на схилі або біля підніжжя пагорбів, приземлення треба заздалегідь розрахувати, а Бім цього не робив, він просто стрибав, як доведеться, навмання, а від удачі залежить життя, невдача означає смерть, а Біму гаряча голова заважає гарненько розрахувати відстань і швидкість, як роблю я, для нього гонка вже кілька разів закінчувалася смертю, тоді як я загалом залишаюся живим, живим лишитися краще, ніж померти, хоча я не маю ані найменшого уявлення про те, як це — бути мертвим, зате добре знаю, що залишатися в живих — це о’кей, і хоча в комп’ютерній грі ти вмираєш усього на три-чотири секунди, в цьому немає ніякої радості; як писали під час однієї кампанії за безпеку дорожнього руху, коли я сам був підлітком: бути мертвим — не досягнення; дійсно, бути мертвим — не радість і не задоволення, відтоді я добре засвоїв, як важливо залишатися живим, адже бути мертвим — це не досягнення, і заодно нагадую собі, що до нового року треба буде поновити права на водіння важких автомобілів.