Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

«Гуннар, син Ламбі, скочив на стіну і побачив Скарпхедіна. Він сказав:

— Ти, здається, плачеш, Скарпхедіне?

— Ні, — відповів той, — але очі і справді пощипує. А ти, здається, смієшся?

— Звісно, — каже Гуннар. — І я жодного разу не сміявся відтоді, як ти вбив Траїна на Лісовій Річці.

Скарпхедін сказав:

— Ось тобі на пам’ять про це.

Він вийняв з гаманця зуб, який вибив у Траїна, і кинув його в Гуннара. Зуб потрапив йому прямо в око, тому око витекло на щоку, а Гуннар упав зі стіни». [11] Сага про Ньяля: ісландські саги. — М., 1956. — Гл. СХХХ / пер. В. Беркова.

Бім закрив книжку і дивиться на мене, даючи мені час осмислити почуте. Я киваю. Так, видатна була особистість, кажу я. Ти згоден? — питає Бім. Тому я й вибрав ім’я Скарпхедін, каже Бім. Адже Скарпхедін найперший. А чому б тобі не залишитися при початковому імені? — питаю я. Ну кому потрібне таке ім’я, як ти не розумієш! Я киваю, а сам думаю, що механізм цього процесу, який скінчився тим, що Бім вибрав собі ім’я Скарпхедін, зворушливо простий. Його звуть Бім, і в реальності він анітрохи не схожий на Скарпхедіна. Якщо Скарпхедін високий і сильний, то Бім маленький і щупленький. Якщо Скарпхедін плаває, як тюлень, і в бігу йому немає рівних, то Бім плаває по-собачому і бігає повільно і незграбно, як цуценя. Якщо Скарпхедін рішучий і сміливий, то Бім нерішучий і несміливий. Якщо у Скарпхедіна очі зіркі і риси обличчя гострі, то у Біма очі звичайні і риси обличчя дитячі. Якщо Скарпхедін зазвичай стриманий, то Бім не вміє стримуватися, і, нарешті, що важливо, — Скарпхедіна звуть Скарпхедіном, а Біма — Бімом; і тут не можна не визнати за Бімом деякої правоти, бо ім’я у нього дійсно дивне. Напевно, знадобилося втручання якихось загадкових сил, щоб дитину назвали Бімом. Єдине, що їх об’єднує, — це, здається, гострий язичок, що, мабуть, і послужило відправною точкою для подальшої ідентифікації, подумав я, з цього вона почалася і розвинулася потім до нинішнього стану тільки з тієї причини, що Біму хотілося бути схожим на таку людину і геть не хотілося бути самим собою, себто Бімом.

Бім запасся бутербродами і тепер жує перед телевізором, весь час перемикаючи канали. Сестра сказала, щоб ти лягав спати, кажу я трохи згодом. Зараз уже досить-таки пізно, чи не пора нам лягати? А де ти ляжеш? — питає він, і я відповідаю, що ляжу спати в їдальні на дивані.

Взагалі-то я не відчуваю особливої втоми, оскільки півдня провів лежачи на такому ж дивані в будиночку дорожньо-транспортного управління, та, якщо так треба, щоб укласти Біма, я готовий знову лягти; лежачи я можу обдумувати майбутній текст про Фінляндію, прикидати, як його краще побудувати, це дасть мені відчуття, що я зайнятий ділом, працюю, а значить, не гаю часу дарма.

На добраніч! — каже Бім, йде у ванну і потім до себе в кімнату. Добраніч і гарних тобі снів! — кажу я. У тиші я думаю про Фінляндію.

Фінляндія — це країна, яка в процентному обчисленні виділяє найбільшу частку національного бюджету на мистецтво та культуру, відзначаю я наступний пункт, бо про це я десь читав, це не мої вигадки, а прочитані десь відомості, і якщо так пишуть, це має відповідати дійсності, тому я буду виходити з припущення, що це правда. І що ж цей факт говорить нам про фінів? — записую я у вигляді риторичного запитання. Риторичні запитання тут дуже доречні, оскільки я повинен побудувати зв’язний ланцюжок аргументів, які приведуть до висновку, що запам’ятовується, і якщо підвести до нього вдало і витончено, то він назавжди закарбується в пам’яті тих щасливців, які його прочитають. То про що ж свідчить той факт, що фіни виділяють таку значну частину суспільних грошей на культуру і мистецтво? — повторюю я своє запитання. Адже що таке мистецтво і культура? І чи потрібні вони нам? Тут треба придумати якийсь хитромудрий хід для позитивної відповіді, щоб читач не міг не погодитися з тим, що витрачати значні кошти на мистецтво і культуру — це дуже правильно, і так подати цю думку, щоб усім стало зрозуміло, що в цьому ставленні до мистецтва і культури підкреслюється особлива риса фінів, що ця риса властива фінському характеру. Це пишеться з розрахунком на любителів культури й мистецтва, щоб вони, прочитавши брошуру, відчули непереборне бажання поїхати до Фінляндії. Але ж я ще не маю ані найменшого уявлення про те, що ж таке мистецтво, нагадую я собі і наголошую, що над цим треба буде подумати і також вмістити в брошуру, оскільки будь-яка брошура має давати точне визначення того, що ж таке мистецтво, особливо це стосується брошури про Фінляндію — країну, де мистецтво і культура досягли небувалого розквіту і де витрачаються величезні кошти на підтримку лісу, а також сподіватимемося, і підліску, на підтримку діячів мистецтва і культури. Лише передова країна, відзначаю я далі, лише читаюча й розвинена країна, яка знає цих діячів і досягла високого рівня процвітання, може розуміти необхідність таких витрат і витрачати великі кошти на підтримку мистецтва й культури. Хіба не воліє кожен провести відпустку в розвиненій країні, замість того щоб поїхати у відсталу країну, яка плететься десь у хвості і де люди живуть за віджилими правилами: око за око, зуб за зуб? Це треба взяти на замітку. Та й чи знайдеться якась інша країна, яка дала нам так багато за останні сто років, як Фінляндія? — питаю я себе. Адже Фінляндія подарувала нам «Нокію», вона подарувала нам Міку Хаккінена, який бере участь у «Формулі-1» і їздить просто-таки чудово, Фінляндія подарувала нам дивовижну архітектуру, знамениту вазу і кілька фільмів, цілий ряд дуже пристойних фільмів, деякі книги і «Марімекко» — «Марімекко», чорт забирай! Нарешті згадав! Я ж знав, щось таке ще було, та ніяк не міг зрозуміти, що! «Марімекко» — одяг у смужку для дітей і для дорослих, таких яскравих кольорів, що, дивлячись на них, так і хочеться вигукнути: от бісові діти! Та нехай собі хто хоче — той кричить, ну їх усіх! І як же це я мало не сів у калюжу — стільки часу працюю над брошурою про Фінляндію, а про «Марімекко» жодного разу не згадав. Ось що іще подарували нам фіни! У мене самого лежить вдома у шафі такий светр, ось завтра, як повернуся, відразу його зранку й одягну, думаю я, в першу чергу дістану з шафи й одягну мій светр у синю й блакитну смужки. Та це ж кольори прапора, фінського прапора! — осінило мене раптом. Подумати лишень — у мене лежить светр у фінських національних кольорах, а я абсолютно непростимим чином забув надягти його відразу, першого ж дня; треба було вдягти його, коли я ходив у Фінське посольство, тоді мені вже точно дали б це замовлення, тут би вже ніхто не сумнівався, хто найкраща кандидатура для цієї роботи, я і є підходяща кандидатура, якщо я її отримав, проте сумніви все ж були, це відчувалося, переговори затягувалися, фіни мене перевіряли, розпитували, отже, були у них сумніви, а я терпіти не можу сумнівів, бо сумніви — це плинність, а я люблю все міцне, як, наприклад, гори, хоча й в горах трапляються обвали каміння, як це було, наприклад, коли начальники талібів наказали підірвати величезні статуї Будди в Афганістані, що простояли п’ять тисяч років, їм, бачте, не подобається, коли роблять зображення богів; вони взагалі не люблять зображень, їм, можна сказати, подобається, коли все один в один; вони хочуть, щоб карта була того ж розміру, що й територія; вони визнають Бога, але тільки самого Бога, без зображень, тому вони підривають гори, викликаючи в мене почуття невпевненості, адже гори не течуть, як вода. А тут виходить, що все менше залишається сталих речей і все більше плинних, і скоро абсолютно все потече, і щоб підштовхнути цей процес, афганці підривають гори. З глузду вони з’їхали чи що? Зате у Фінляндії мало гір, зовсім небагато. Зрозуміло, що для більшості норвежців це прикрість. З точки зору норвежців, краще, коли багато гір, якщо у Фінляндії немає гір, взагалі не варто про них згадувати в брошурі, відзначаю я на майбутнє; якщо вже гори такі важливі для норвежців (а у Фінляндії гір мало), то, зрозумівши, що у Фінляндії гори практично зовсім відсутні, норвежці ще задумаються, перш ніж їхати у відпустку до Фінляндії, та якщо вони не будуть цього знати, то можуть поїхати, розмірковую я, бо, як кажуть, чого не знаєш, — від того й голова не болить, хоча, щодо мене, я з цим не згоден, є багато чого такого, від чого може боліти голова, хоча ми не здогадуємося про причину, однак якщо це увійшло в приказку (ми теж її повторюємо), вона підходить до цієї ситуації, і якщо я нічого не напишу в брошурі про гори, мене не можна буде звинуватити в їх відсутності, і нічого на мене нарікати (ще чого бракувало), я ж іще на світ не народився, коли утворилася Фінляндія, це відбулося без мене, тому з мене нічого не візьмеш, головне — убезпечити свої тили, щоб у будь-яку хвилину можна було втекти чи просто повернути у зворотний бік, це взагалі добре, коли можеш повернути назад або хоча б знаєш, що в тебе завжди залишається така можливість. Та найкраще — втекти.