Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Біма немає вдома. Вона спускається до мене і каже, що Біма немає вдома, і запитує, чи не міг би я поїхати з нею пошукати його. Пошукати Біма? Ну що ж, чому б не пошукати! От тільки моя брошура! — думаю я. Я саме взявся за один текст, кажу я, і трохи зашиваюся з роботою. Який текст? — питає вона, і я кажу, що працюю над текстом про Фінляндію; я сказав саме «текст», бо це залишає питання відкритим; «текст» звучить добре: я пишу текст про Фінляндію, та, певна річ, якщо Бім кудись подівся, то треба шукати Біма, а Фінляндія нікуди не дінеться, Фінляндія в ліс не втече; до речі, відзначаю я про себе, роблю замітку на пам’ять, це теж одна з властивостей, притаманних Фінляндії, — Фінляндія не підведе, вона завжди там, де ти очікуєш її знайти, вона нікуди не втече, а спокійно стоїть на своєму місці, покладаючись на милість тектонічних плит під земною корою; по суті, цим вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої країни, та все ж перебуває у відносному спокої, вона нікуди не пливе, така властивість сама по собі вже робить її досить привабливою для мандрівників, думаю я; і в той час як мене несе течія, і Біма, і багатьох інших несе течія, Фінляндія не пливе. «Відвідайте країну, яка нікуди не відпливе» — такі слова можна б написати на плакатах, виставлених у вітринах туристичних бюро. «Відвідайте країну, яка перебуває в спокої». А от Бім у спокої не перебуває, і його треба розшукати, і я розмірковую про себе, що нікому не буде великої шкоди, якщо я витрачу трохи часу, щоб допомогти його сестрі в пошуках брата, допомогти сестрі, імені якої я навіть не знаю. До речі, як тебе звати? — питаю я. І вона каже мені, як її звуть, тільки змушує пообіцяти, що я більше нікому не скажу, тому що вона не хоче розбовкати про це на весь світ, щоб кожен стрічний знав її ім’я; по-моєму, це непогано, оскільки теж свого роду принцип; мені подобається, коли у людини є свої принципи; тепер я дізнався, як її звати, але я обіцяв, що нікому цього не скажу, можу тільки сказати, що у неї гарне ім’я. Ми об’їжджаємо околиці тутешнього торгового центру, де знаходяться пошта, перукарня, продовольчий магазин та кіоск — словом, усе, що зазвичай можна знайти в будь-якому торговому центрі нашої країни, але Біма ніде не видно, і його сестра, тобто вона — треба придумати, як мені її тепер називати, назву-но я її просто Сестрою, та й усе, — так-от Сестра підозрює, що він поїхав на електричці в місто і вештається там сам чи в компанії зі своїми дружками, з нехорошими дружками, які, за словами Сестри, збивають його з пантелику і втовкмачують йому всілякі дурниці, а він пливе за течією, причому явно не в тому напрямку, Сестрі це не подобається, але вона змушена поки що згнітивши серце миритися: спробуй-но завадь братові, та й узагалі будь-якій людині, робити те, що вона хоче — навряд чи з цього буде пуття, бо кожен рухається туди, куди його тягне; а вже куди його лиха година занесе, до чого приб’є, — ніколи не відомо; тому, подобається нам це чи не подобається, життя нас не питає і все повертає по-своєму, і, скільки не бийся, воно завжди знайде шпаринку, як нас обдурити і повернути справу по-своєму, щоб ми пішли тією стежкою, яку воно для нас обрало; хтось називає це долею, та до біса долю, насправді ми самі винні, думаю я; Сестра, та у всьому звинувачує нехороших приятелів, але я вважаю, що винен сам Бім; обставини теж, звісно, мають якесь значення, але до певної міри, а головна справа в самому Бімі, точно так само, як у моєму випадку річ у мені, а у випадку Сестри — річ у ній, якщо вже говорити про те, хто винен і чому наше життя складається так, а не інакше; я, наприклад, сам винен у тому, що моє авто забрали на штрафний майданчик, і я це добре усвідомлюю, хоча мені це неприємно, виною моє легковажне ставлення до § 12 дорожньо-транспортних правил, і самотність я сам обрав, адже все інше — текуча безодня, самотність же, хоча по-своєму теж текуча, але вона тече собі потихеньку, нехай це ні до чого мене й не приведе, будь вона неладна, ця самотність, та тут я принаймні, як уже говорилося, хоча б знаю, що сам це вибрав.

Ми все їздимо, шукаємо Біма. В бібліотеці Дейкмана його не знайшли; туди він, за словами Сестри, часто заходить; немає його й у великому торговому центрі біля залізниці; словом, ніде його немає; та ми не здаємося; і день уже хилиться до вечора, а ми все кружляємо одними і тими ж місцями, і Сестра розповідає мені про Біма. Він був життєрадісним хлопчиком, поки вони раптом не залишилися самі; батьки загинули в автомобільній катастрофі дорогою в літній будиночок біля озера Ейєрен, яке є частиною системи проточних озер, у басейні Гломми — найбільшої річки Норвегії і нескінченно довгої, як голодний рік, і вже настільки повноводної, що мені навіть думати не хочеться, скільки там води, вона тече і хлюпається і час від часу несподівано виходить з берегів, руйнуючи все, що тільки можна, на своєму шляху, та це й зрозуміло, як-не-як річка, а річки — це вода, а вода несе зміни, і схоже, що це вже звучить, як постійний приспів, я склав пісню з приспівом, а приспів повинен повторюватися через однакові проміжки між куплетами, приспіву належить повторюватися, і з якого дива мені порушувати закон жанру, а там, дивись, почнеться ще один куплет, і з часом, як знати, вийде пісня для хору; однак брат і Сестра залишилися без батьків, і тоді Сестрі, яка вже кілька років як відділилася і жила самостійно, хоч-не-хоч довелося повернутися в батьківський дім, щоб піклуватися про Біма; взагалі-то вона була студенткою, вона й зараз студентка, але пішла на роботу, щоб забезпечувати себе і Біма; навчання довелося закинути, її спеціальність — географія; географія, в моєму уявленні, має справу з картами, глобусами, розташуванням тих чи інших об’єктів по відношенню один до одного; я подумав і вперше зрозумів, що географія включає в себе дуже багато різного, і Сестра, напевно, знає силу-силенну таких речей, про які я навіть не підозрюю, і, досить ймовірно, у неї є запас відомостей про Фінляндію, відзначаю я подумки, тому можна порозпитувати її при більш зручній нагоді, оскільки зараз вона розповідає про Біма. Відтоді як вони залишилися без батьків, Бім так змінився, що його просто не впізнати. Сестра намагалася проводити з ним якомога більше часу, проте їй потрібно було ходити на роботу, і Бім залишався на самоті, він почав пропускати школу і познайомився з людьми, які навчили його всіляких дурниць, останнє вона повторює вже вдруге, це триває давно, каже вона. А що означає — давно? — питаю я, та вона не відповіла, а замість цього просить, щоб, коли ми знайдемо Біма, я не називав його Бімом. Не називати Бімом, — думаю я про себе; можна, звісно, і не називати, та як же тоді до нього звертатися, якось же треба його назвати, якщо з ним можна говорити. Чи він уже й розмовляти не хоче? Раптом він узагалі відмовиться говорити. А він що, не розмовляє? Та ні, розмовляє, відповідає Сестра, але відгукується тільки на Скарпхедіна. Не відгукується на своє ім’я, на Біма, але відгукується, коли його кличуть Скарпхедіном, розумієш?