Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Мені бракує інформації. Дивовижний парадокс — мені, людині, що створює інформацію, бракує інформації! І тим не менше це так. Такого висновку я дійшов після кількох днів безплідного писання, думання й викреслювання. Факти — ось що мені потрібно, голі факти, навколо яких я можу будувати свої міркування, а продукування фактів мені не під силу, я не можу вигадувати їх з голови, за цим треба звертатися до інших джерел, тому потрібно вирушати в дорогу, — іншими словами, добувати інформацію. Я виходжу на вулицю і йду за два квартали від свого будинку в чудову крамницю, де продаються старі газети і книги, я ходив туди безліч разів, щоб купити буклетики про Астерікса та Обелікса, а також про Срібну Стрілу, я пристрасний шанувальник Срібної Стріли і його названого брата Сокола — білої людини, яка за власним бажанням стала жити серед індіанців, ну й, звісно ж, красуні Місячного Променя, дівчини, яка майстерно володіє дзюдо, вона, як дика кішка, б’ється з білими, які хочуть нею оволодіти, але вона їх лупцює; коли я був молодший, мені було потрібне підтвердження, що індіанці можуть побити білих, знайти підтвердження хоча б у коміксах було приємно, адже індіанці були хорошими і справжніми людьми, у природі вони розуміли все — мале й велике, вони не брали від природи більше, ніж потрібно, і якщо вбивали бізонів, то лише стільки, скільки було потрібно, щоб прохарчуватися, вони втілювали в собі урівноваженість і далекоглядність, тоді як білі — неврівноваженість і недалекоглядність, і я ненавидів білих, і мені майже нестерпно було читати, як винищували індіанців, знищення індіанців я вважав тоді найжахливішим злочином усіх часів, я ідентифікував себе з індіанцями так само, як Бім ідентифікує себе із Скарпхедіном, я й зараз ще обурююся, коли згадую про криваві битви біля струмка Вундед-Ні та Літтл-Бігхорн, в яких, незважаючи ні на що, перемогли індіанці, оскільки був убитий мерзенний генерал Кастер, і я радів його смерті; як дивно це звучить — я радів смерті генерала Кастера; проте так воно й було, я радів, і, хоча я радів через сто років після його смерті, це була справжня радість, непідробна і глибока зловтіха, оскільки я зумів уявити собі цю картину, я бачив генерала Кастера на коні в ту мить, коли він раптом зрозумів, куди його занесло, як він спохмурнів і став рубати шаблею, відбиваючись від індіанців, і тут на нього посипався град стріл, я завжди бачив цілу хмару стріл, і стріли пронизували його спереду і ззаду, і, може, навіть якась потрапила в око, стріли пронизували його шкіру, роздирали підшкірні тканини і внутрішні органи, шматуючи все, що було в ньому життєво важливого, а я радів і думав: от що буває з тим, хто винищує індіанців; саме це я, загалом, і думав, я міг би розвинути цю думку далі, але я навіть не намагався, бо — навіщо? От що буває, і так і має бути з тими, хто знищує індіанців, і Кастеру слід було заздалегідь про це подумати. Однак, незважаючи на одну-дві перемоги, зрештою індіанцям, якщо так можна сказати, довелося проковтнути гірку пілюлю. Чи можна так сказати про тих, кого знищують? Чи достатньо цього, щоб повністю висловити зміст того, що відбувається? Мабуть, що ні. Ну а чого тоді досить? Скінчилося тим, що індіанці зникли. Збереглися тільки в «Срібній Стрілі», там вони живуть, і Місячний Промінь назавжди залишиться там і буде битися, як дика кішка, і, якби не Фінляндія, — я б купив річний комплект випусків «Срібної Стріли», пішов би з ним додому і проковтнув би все одним разом, але від Фінляндії так просто не відмахнутися, Фінляндія все затулила собою, і винна у цьому біла людина, думаю я, гонитва білої людини за наживою винна в тому, що я не можу з головою поринути в «Срібну Стрілу»; і в тому, що я змушений шукати інформацію про Фінляндію, теж винна біла людина, якій не сидиться на місці і постійно треба кудись їхати, зокрема до Фінляндії, і хоча про це навіть зайве згадувати, я все ж скажу — хай їй грець, білій людині! Я починаю шукати старі номери «National geographic». Цей журнал виходить з незапам’ятних часів, номер за номером, постійно і регулярно, один раз на місяць, і його виписували архітектори і біологи, і взагалі білі люди в усьому світі, і вже якщо в «National geographic» нічого не знайдеться про Фінляндію, отже, світ остаточно з’їхав з глузду, думаю я, а якщо він схибнувся, то й грець із ним, думаю я, гортаючи журнали номер за номером, проте в жодному не знаходжу нічого про Фінляндію. Ні, думаю я, це не може бути правдою, так не буває! Як могло таке статися, щоб один з найдохідніших і найсолідніших журналів у світі нічого не написав про Фінляндію? Про що тільки вони не пишуть, усе, що завгодно, є — наприклад, про Ніл, численні статті про Ніл. І що вони знайшли в цій річці, думаю я. Річка, хай їй грець, як річка. Ну, довга річка, згоден. І цивілізація, що виникла на її берегах, протрималася довше, аніж більшість інших цивілізацій, тому молодці були хлопці, та що такого в цьому Нілі — вода і суцільні неприємності, як від усякої води, тому досить, здавалося б, носитися з цією річкою, а вони все друкують карти, вони обожнюють друкувати карти, якнайбільше карт, тут тобі і мавпи, і печери, і мертві культури; а між тим Фінляндія — це жива культура; найцікавіша фінська культура живе і процвітає, та про неї навіть не згадується в «National geographic», їм подавай мертву культуру, тільки коли ця жива культура помре і її через тисячу літ розкопають, тоді вони одразу прибіжать — пришлють свого журналіста, але ця культура живе зараз, просто неподобство, що про неї нічого не пишуть; от жуки — це будь ласка, п’ятнадцять сторінок на якогось амазонського жука витратити не шкода, я ж бачу по фотографії, як жуку це неприємно, жук мріє, щоб його залишили в спокої, він хоче спокійно жити і спокійно померти, і на біса йому здалося, щоб його відкривали і заносили на карту, йому-то яке діло, що завдяки цьому, може, буде вирішена загадка раку, жук зайнятий своїми справами і думає: «What’s in it for me?». [13] «Мені-то яка з цього користь?» (Англ.) I як не жорстоко це звучить, але відповідь така, що нічого йому за це не світить, анічогісінько, а от якби ті ж самі п’ятнадцять сторінок присвятили Фінляндії, — від цього багатьом була б користь: фіни зраділи б, читачі отримали б задоволення — нарешті, подумали б вони, нарешті надрукували таку змістовну статтю про країну, про яку рідко щось почуєш, нарешті можна почитати про Фінляндію; адже людям до смерті цікаво почути більше про Фінляндію, думаю я, вони цього самі не усвідомлюють, а насправді тільки й мріють про Фінляндію, мріють так само, як я мрію про рідний дім, от лишень дому немає, а Фінляндія є, тому всі, хто мріє про Фінляндію, зовсім не зобов’язані гинути від невтішної туги, адже Фінляндія є на світі; зрештою до мене підходить господар крамниці й каже, що у мене на обличчі читається відчай, а він знає, на якому сайті можна знайти бібліографію статей з журналу «National geographic». Я так і стрепенувся. «Стоп! — кажу. — Який такий сайт? Невже в мережі?» — «Так, — каже він, — у мережі». А я терпіти не можу мережу, бо мережа — це вода, така вода, що, напевно, лиш Сібеліус або смерть можуть бути гірше; мережа — це ж море води, що розливається, там усе тече, а ти борсайся, як хочеш, і чекай, куди тебе винесе, там щомиті все змінюється, інформація в мережі — ніби зграя птахів, вона весь час змінює напрям, причому без усякої витонченості, і не так щоб усе одночасно, як птахи в зграї (забудемо це порівняння, воно нікуди не годиться), проте напрям раз у раз змінюється, і неможливо ступити двічі в один і той самий потік інформації, оскільки зараз він тут, а наступної миті з’являється вже щось інше, а я ненавиджу все, що змінюється щомиті, і не бажаю мати справи з такими речами, тому для мене що шукати, що не шукати — все одно, та власника крамниці не злякали мої слова, він пішов до свого комп’ютера і запитав, що мені треба знайти, я відповів йому, що коли вже він вирішив будь-що спробувати щастя і не боїться пускатися в небезпечне плавання по мережі, то я заздалегідь попереджаю, що не хочу брати на себе провину за його загибель, бо рано чи пізно його поглине безодня, адже так воно й станеться, згадай моє слово; доки ти на суші, — можеш мислити раціонально, та вода повільно, але впевнено підмиє фундамент, на якому ти стоїш, і зрештою він захитається і впаде, тоді, мовляв, ти пошкодуєш, та буде вже пізно, бо ти вже будеш плавати по волі хвиль, і розум твій не втримається на поверхні, і водна стихія його поглине, ну а з іншого боку, сказав я йому, пошукай, якщо хочеш, Фінляндію, та тільки пам’ятай, що я не винен. Фінляндію? — перепитує він. Ну так! — кажу я. — А що в цьому особливого? Йому вдалося влучити в точку. Журнал «National geographic» писав про Фінляндію в серпні 1981 року. Ну, звісно ж писав! Я так і знав. Інакше була б цілковита маячня. Хоча у власника крамниці й не виявилося потрібного номера, я все одно був радий, що він існує, адже це ніби підтверджує той факт, що моя брошура стане в один ряд з іншими текстами про Фінляндію, існують інші тексти, і до них додасться мій, так би мовити, на додаток до ряду, однак треба буде заздалегідь обговорити з фінами умову, що моя брошура у жодному разі не повинна публікуватися в мережі, оскільки ця брошура буде частиною мене, і помістити її в мережу — значить, помістити туди й автора, і тоді я вже не матиму ні хвилини спокою, носитися мені по безкрайому морю на віки вічні, поки хто-небудь не додумається вимкнути всю цю прірву. Та лише кому це під силу? Не уявляю собі, хто до цього додумається. І ось я пішов додому. Та не встиг я засукати рукава мого светра фірми «Марімекко», як задзвонив телефон, це дзвонила Сестра, вона просила мене приїхати до неї в Согн, вона каже, що їй треба мене про щось запитати, а по телефону не можна, я дуже здивувався: що ж це може бути таке, про що не можна запитати по телефону, невже, думаю, вона хоче, щоб ми одружилися, треба ж, як швидко, та я хлопець поступливий, тому, незважаючи на те, що вода піднімається і може трапитися що завгодно, я сідаю в авто і їду до будиночка серед прерій — останнє я додав уже за звичкою, воно так і проситься на язик; взагалі, страшно навіть подумати, як легко деякі речі входять у звичку, і не біда, що я відірвався від роботи, бо вона все одно не рухається з місця, Фінляндія — матеріал, що опирається, це я вже помітив, така вже вона є, Фінляндія, — слизька, як вугор. Фінляндія — це тягар білої людини.