Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

У Фінляндії малих пташок більше, ніж будь-де в Скандинавії, пишу я в брошурі. Наприклад, дрізд, і чижик, і шпак [7] Слова з дитячої пісеньки про весну Гофмана фон Фаллерслебена. — цих птахів видимо-невидимо. У Фінляндії. Видимо-невидимо.

У відділі, що відає особистими рахунками вкладників, мені сказали, що гроші мені переказали. Це аванс від посольських фінів. Довелося самотужки зателефонувати у банк з цього питання. По-моєму, це недолік банківської системи. Відповідальний за стан рахунків мав би сам мені зателефонувати, без усяких прохань з мого боку. Цілком очевидно, що так було б набагато правильніше. Вони ж спеціально поставлені, щоб стежити за рухом грошей на клієнтських рахунках, і, значить, щойно побачили, що на мій рахунок надійшли гроші, повинні були радісно зняти трубку і, сяючи від щастя, набрати мій номер, бо їм аж кортить якомога швидше повідомити мені про цю подію; ну візьми хутчіш трубку, приятелю, думають вони, адже тобі на рахунок прийшли гроші. Гроші — це те, що скріплює, що становить саму основу суспільства, те, що змушує крутитися коліщатка, те, завдяки чому ми можемо не займатися полюванням і збиральництвом, а присвятити себе абстрактним речам, лише гроші і роблять це можливим, і ось на твій рахунок надійшла якась кількість цього добра, так що ж ти, зніми, нарешті, трубку! Здавалося б, так це мало відбуватися, але відбувається інакше. Розрив між належним і дійсним разюче великий. Про зведення мостів між належним і дійсним годі й думати. Занадто великим буде прогін. Сучасна технологія цього не осилить. Тут потрібні квантові стрибки або зміна парадигм. Хтось, ймовірно, ще не народжений, повинен вимислити таку думку, яка ще нікому не приходила до голови, і тільки тоді належне обернеться дійсним.

Однак у мене з’явилися гроші, і я нарешті можу вирушати визволяти своє авто з комунального майданчика для покинутих автомобілів. Отже, в дорогу, на Согневейєн, 90! Я вирішив йти пішки. Я міг би взяти таксі чи поїхати трамваєм, але вибрав піший спосіб пересування. Ця звичка міцно сидить у мені з дитинства. Ми, норвежці, ЗАВЖДИ воліємо ходити пішки, бо, як кажуть, тоді й обід здасться смачнішим, хоча, можливо, це і неправда, але мені на це начхати. Отже, я йду пішки. У душі я, треба сказати, трохи боюся. Адже в цей похід я вирушаю вже втретє. Втретє за три роки. Три роки поспіль я припарковував свій автомобіль за всіма правилами мистецтва, і три роки поспіль з’являється хтось і відвозить його на штрафмайданчик. Третій рік поспіль мені треба витрачати потом і кров’ю зароблені гроші на викуп авто. Перехожі озираються на мене. Не скажу, що вони насміхаються, та деякі явно стримують посмішку. Три роки поспіль, думають ці люди. Три роки. Підряд три роки. Я перетинаю південний край парку на горі Святого Ганса і бачу багато дітлахів, вони граються біля ставка і дивляться на качечок. У дітлахах я відчуваю більше розуміння і співчуття, аніж у дорослих. Вони швидше здатні зрозуміти людину, у якої третій рік поспіль відвозять авто. Я пояснюю це тим, що діти припускають, що таке могло б статися і з ними. Особливо один хлопчина, який сидить на асфальтовій доріжці і стукає по ній жовтим пластиковим каченям. Я відчуваю, що цей розуміє мене і з розумінням стукає каченям по асфальту. Я читаю в його душі, ніби у відкритій книзі. Він думає: три роки поспіль — цілковита дрібниця, забудь це, викинь з голови і займися Фінляндією, а я буду стукати каченям по асфальту до переможного кінця, я розколошмачу його, я буду доти стукати ним по асфальту що є сили, доти колошматитиму, поки не доб’юся свого, до переможного кінця, а три роки поспіль — це не страшно, не думай про це.

На Уллеволсвейєн я порівнявся з будинком, де живуть кронпринц з Метте-Марітою. Я піднімаю голову і кидаю погляд на верхні вікна в надії побачити когось із них; кронпринц напевно бував у Фінляндії, подумав я; звісно ж, він побував там з візитом, інакше й бути не може, побував з державним візитом; ймовірно, їздив з батьком, з королем, і такий візит не міг не справити глибокого враження. Державний візит не може не справляти глибокого враження, адже державний візит — це завжди урочиста і святкова подія, і, тоді як усі інші відвідувачі Фінляндії йдуть у звичайні кав’ярні і п’ють звичайне пиво і не бачать цілісної картини — картини Фінляндії в цілому, кронпринцу напевно влаштували прийом у кращих фінських традиціях, у кращих фінських салонах, я так і бачу, як це було, кронпринцу показали будівлі, які колись слугували літньою резиденцією російських царів і царської сім’ї, і його пригощали кращими фінськими стравами на фінських тарілках, що збереглися з царських часів, і він отримав купу фінської інформації, йому показали цілісну картину — картину Фінляндії в цілому, і робили подарунки, найбільш фінські з усіх подарунків, які тільки можна собі уявити, і тоді як звичайні відвідувачі Фінляндії бачать звичайні фінські озера, кронпринцу показали найбільш фінські озера Фінляндії, найбільш фінські сауни, він зустрічався з істинно фінськими людьми, з тими, кого виводять у світ саме у зв’язку з королівськими державними візитами, хто відзначився видатною фінськістю, прославився фінськими подвигами або якось інакше проявив свою фінськість, от з якими людьми зустрічався кронпринц, мені ж, якби я, припустімо, поїхав до Фінляндії, не бачити їх, як своїх вух, скільки б я там не прожив. Утім, якщо чесно, я сподіваюся, що якось обійдуся без поїздки, бо не люблю подорожей; подорож — це течія, вона як вода; хоча про це я, здається, вже казав. Тут мене осяяла думка: яке чудове джерело інформації кронпринц, він міг би зіграти ключову роль у всьому задуманому проекті, але кронпринц недоступний, такий близький і водночас такий далекий від мене, ніби знаходиться в іншому часі і просторі, він міг би повідати мені все про Фінляндію, цікаво і захоплююче викласти все, що стосується тієї прекрасної країни, про яку мені треба зробити брошуру та про яку я, на жаль, як не прикро в цьому зізнатися, анічогісінько не знаю.