Эрленд Лу - Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Вона питає номер мого авто, я відповідаю діловим тоном. У неї дещо розсіяний вираз обличчя; може, задумалась про щось стороннє. Цікаво, про що? — подумки питаю себе. Про що вона задумалась? Я волів би, щоб вона думала про те саме, про що і я, тобто про моє авто; зрештою, це її годує; але ж для неї це просто робота, моє авто для неї просто авто, одне з багатьох, нічим не виділяється із загальної маси; напевно їй за день доводиться набирати на клавіатурі десятки автомобільних номерів, може, й сотні, дивно було б вимагати від неї, щоб моє авто цікавило її більше за інших. Проте вона все ж набирає номер мого автомобіля і дивиться на екран. Що не кажи, та все-таки початок. Уже щось. Я бачу, ти вже третій рік сюди приїжджаєш, каже вона. Каже без зловтішного торжества. Просто констатує факт. Третій рік поспіль, — додає вона. І я раптом опиняюся ніби голим і не знаю, куди мені подітися. Світ такий брутальний! Ніякі кружні шляхи, ніякі обережності — ніщо не врятує, правда все одно випливе, ось вона і з’ясувалася. Так, от уже третій рік. Третій рік, як це не сумно. Підряд. Можливо, у мене якесь ушкодження мозку, кажу я. Котрийсь із найтонших нервових зв’язків пошкодився, коли я підлітком грав у футбол; найшикарніше було відбивати м’яч головою, to head, як це називається в англійців, Англія ж батьківщина футболу, і ми запозичили з англійського чимало виразів, англійською воно здавалося шикарнішим, от я і робив «хед», бив головою досить-таки часто, і зараз гірко в цьому розкаююся, бо якийсь із нейронних зв’язків явно тоді постраждав, там виникла компресія — тиск 16, як десь сказано, — і я ненавиджу цей вираз — «тиск 16», — це така дурість, чорт би її забрав, але нейронний зв’язок, що з’єднує підкірку з корою головного мозку, блокований або навіть зовсім зруйнований, імовірно, цим і пояснюється, чому я боюся, що хтось залізе в мою квартиру, боюся змін, провались вони під три чорти, а якщо удар був особливо сильним, адже це траплялося-таки, і не одноразово, — то, можливо, я втратив здатність відчувати емоції, ось чого я боюся найбільше: що я став емоційно тупим, що я сам зробив себе самотнім і назавжди залишуся самотнім, бо це жахливо — бути самотнім; один, весь час сам — цього я боюся, однак кажу собі, що я з цим змирився, та це неправда, це брехня, ще одна брехня, хай йому грець, брехня, і хай їй грець, цій самотності, якщо вже я про це заговорив.

Вона зрозуміла, що наступила мені на улюблену мозолю. Здогадалася з мого виразу обличчя і стала говорити, що це така дрібниця, про яку й думати не варто. З дуже багатьма людьми трапляється так, що їх авто з року в рік опиняється на штрафному майданчику. І дуже багато людей з’являються тут щороку. Для нас вони вже як свої. Всі ми, хто тут працює, і ви, у кого сюди забирають автомобілі, — немов одна велика родина, каже вона мені. Ми без вас не можемо. Як ти думаєш, що б ми робили тут без вас? Ми б не окупали себе. У бухгалтерських книгах залишилися б одні червоні цифри, ми б голодували, втратили б роботу. Ми раді кожному автомобілю, який можемо роздобути, каже вона, а ти ось уже втретє у нас побував і тепер будеш у списку тих, кому ми на Різдво посилаємо вітальні листівки, це відбувається автоматично, комп’ютер сам усе робить, він за цим стежить, і коли настане Різдво, ти отримаєш від нас вітальну листівку, а Різдво вже не за горами, у певному сенсі воно завжди на підході, готуватися до Різдва починають усе раніше, спершу починали в листопаді, а тепер уже і в жовтні починають, правда ж? — питає вона. Приємний у неї характер. Я рідко зустрічаю людей з приємним характером. Та я й взагалі рідко стикаюся з новими людьми, бо робота над брошурами займає майже весь мій час, і все ж серед тих, кого я зустрічаю, мало трапляється людей з таким приємним характером. Зате багато зустрічається з неприємним. А це зовсім інша справа. Прямо протилежна. Але вона поставила мені запитання, і треба відповісти на нього якнайскоріше, інакше буде пізно; це ж норма поведінки, і треба її дотримуватися, особливо з незнайомими людьми, оскільки перше враження має дуже важливе значення, а з людьми, яких не знаєш, але з якими хочеш познайомитися, це особливо важливо; не можна, щоб у них із самого початку склалося про тебе враження як про дивакуватого суб’єкта. Дивакуватість — це нічого, та тільки не при першому знайомстві, так я думаю. Дивацтва — це вже потім, поступово. Це моє власне відкриття, таке от правило буравчика. Та зачекайте, адже вона мене про щось запитала, про що ж вона питала? Про Різдво. Питання було про Різдво, вона питала, чи згоден я з тим, що до Різдва починають готуватися все раніше і раніше. Ну що я на це скажу? Сам же я Різдво не святкую. Я боюся Різдва більше, ніж усіх інших свят. Різдво тисне на людину, бо для всіх, у кого щось не ладнається, воно ще більше підкреслює: щось у тебе негаразд, Різдво проводить межу між тими, у кого все добре, і тими, у кого недобре, між тими, хто має, і тими, хто не має. Різдвяні свята — це вода, і тече вона швидко, змітаючи все на своєму шляху. Та будь вони неладні, різдвяні свята, думаю я. Як подумав, так і сказав. Як виняток, не вдовольнився тим, щоб подумати, а висловився вголос: «Бодай його, це Різдво!» А вона — ну та, що сиділа за перегородкою, — раптом подивилася на мене; по-справжньому це вона вперше на мене подивилася, хоча, звісно, і раніше бачила мене, але так, як зараз, вона подивилася на мене вперше. Вона забрала пальці від клавіатури і смикнула себе за один палець так сильно, що почувся хрускіт, і каже: «Я розумію, що ти маєш на увазі. Та хай вони западуться, ці різдвяні свята!»