В цю мить я в Сотні. На вулиці Согневейєн. Ось середня школа согнського району. Суцільний Согн. А попереду простягається пустир, на якому розташований комунальний автомобільний майданчик. Я навмисне йшов кружним шляхом, щоб відтягнути свій прихід, та скільки не кружляй, врешті-решт опиняєшся там, куди йшов, рано чи пізно ти все одно приходиш до мети, і ось я прийшов. Переді мною стоїть будиночок, більше схожий на ларьок, торговий павільйон, збільшений павільйон, туди-то мені і треба увійти. Всередині сидять сторожі й охороняють автомобілі, щоб ти не міг просто піти і забрати своє авто, щоб ніхто не поїхав, не заплативши. Ти заходиш у павільйон, розраховуєшся й отримуєш жетон, котрий потім вставляєш в автомат поруч із шлагбаумом, тоді шлагбаум піднімається, і ти можеш їхати, полотном дорога. Їдь, куди хочеш, і нікому немає до тебе діла. Розрахувався і йди на всі чотири сторони, більше можеш не повертатися, якщо, звісно, ти здатен запам’ятати паркувальні правила, особливо фатальний § 12, а якщо ні, якщо будеш забувати його, як я, тоді вийде, як зі мною — будеш щороку визволяти своє авто зі штрафного майданчика. В будиночку за перегородкою зі скляним верхом сидять двоє чергових. Одного я впізнав, ми зустрічалися в минулому році. Це чоловік у розквіті літ, як сказав би він сам; на мій погляд — буркотливий старигань; я не забув, як він знущався з мене минулого разу, коли я намагався домовитися з ним по-доброму. Я вирішив, що не піду до його віконечка. Піду до другого. Там сидить дівчина. Ну яка вона мені дівчина! Правильніше буде сказати — сидить молода дама. Але я рідко вживаю слово «дама», воно тягне за собою цілий шлейф всякої всячини. Молода жінка, ось хто вона така. У тому віконці сидить молода жінка. Вона молодша за мене. У неї приємне обличчя, і вона не пам’ятає мене з минулого року, торік її тут не було, принаймні не було того дня, коли я приходив за своїм автомобілем, після того як його евакуювали сюди другий рік поспіль; а це суттєва різниця: одна справа — твоє авто евакуюють два роки поспіль, і зовсім інша справа — три роки поспіль. Два — це два. Це не система. Це лише на одну одиницю більше, ніж один. На цьому не побудуєш статистику. А от три — вже зовсім інше число! Це початок чогось тривалого. Три — це вже близько до того, щоб стати звичним. Два — це випадковість, але три — це вже не випадково, три вже свідчить дещо про характер особистості, воно натякає на те, що можна назвати вадою, якимось особливим станом, хронічним станом, який швидше за все не піддається лікуванню; отож-бо, адже в слові «хронічний» вже закладено це значення — якщо хронічний, значить, невиліковний, про це не варто було й розводитися; «невиліковний» було непотрібним доповненням, як мовиться, масло масляне, це називається плеоназм, я ще зі школи запам’ятав, як це називається; «вершник верхи на коні» — ось шкільний приклад плеоназму, після «хронічного стану» треба було ставити крапку, «хронічний» — і крапка. Я хворий. Я — хвора людина. І різниця між двома і трьома набагато більша, ніж між трьома і чотирма. Незрівнянно більша. А я вже перетнув цю магічну межу між двома і трьома. Відтепер усе може статися. Те ж саме повториться і в наступному році. Цьому судилося повторюватися. І будь-які спроби перешкодити цьому марні.
Я заходжу в будинок чи павільйон, це вже як подивитися, проте, по-моєму, він виглядає скоріше як павільйон, хоча задуманий був як будинок; сходи біля входу павільйонні і фіранки павільйонні, і в будь-якому іншому місці це вважалося б павільйоном, наприклад, на іподромі це безсумнівно називалося б павільйоном, де можна отримати пораду, на якого коня слід поставити, чи купити ковбаси або ще чогось із того, що необхідно відвідувачу перегонів, хоча б куриво; і в торговому центрі сільської місцевості це теж вважалося б павільйоном — павільйоном, де продаються гамбургери, і по сто шістдесят грамів, і по двісті тридцять грамів, а також смажена картопля, котру, між іншим, привозять з Бельгії; до речі, якби я писав брошуру про Бельгію, то міг би навіть не згадувати про воду, навіщо згадувати те, про що краще мовчати; образ Бельгії не пов’язаний для нас із водою, хоча там є портові міста, а як же інакше — портові міста є в Бельгії, та це не головне, про що ми думаємо, коли говоримо про Бельгію, тому можна спокійно обійтися без згадки про воду; але ця брошура не про Бельгію, а про Фінляндію, і це мене дратує; дратує, треба сказати, все сильніше, мене дратує, що треба писати саме про Фінляндію, ніби і без неї мало на світі води, а тут ще й Фінляндія, де майже двісті тисяч озер, і в них суцільна вода, а вода — це зради і зміни, і якщо зазирнути в майбутнє, то вона не залишить на землі жодного каменя, а я міркую саме з точки зору майбутнього, бо все відноситься до майбутнього; немає нічого, що стосувалося б лише теперішнього; у майбутньому-то все і станеться, бажане і небажане для нас, і пропади воно пропадом, усе небажане!
Читать дальше