Ахмед Рушди - Золотий дім

— Ні, — заперечив Нерон. — Привезіть його.

Працівник похоронного бюро знову похилив голову.

— Якщо дозволите, — сказав він тихо. — У цьому штаті немає закону, який регулює, де можна зберігати чи розвіювати прах. Ви можете помістити його в крипту, нішу, могилу або якийсь резервуар у домі — як вам завгодно. Якщо ви захочете його розвіяти, чиніть як вважаєте за потрібне, але краще не робити цього на видноті. Попіл після кремації нешкідливий і не несе жодної загрози для громадського здоров’я. Розвіяння на приватній ділянці вимагає згоди її власника, а якщо ви захочете розвіяти попіл на публічній території, незайвим буде перевірити місцевий план зонування. Якщо бажаєте розвіяти попіл на узбережжі або в Нью-Йоркській бухті, вам необхідно пам’ятати про вимоги Управління з охорони довкілля, що стосуються поховання в морі…

— Годі, — перебив його Нерон Ґолден. — Припиніть і негайно забирайтеся звідси.

За цілу наступну годину не пролунало жодного слова. Василіса забрала малого Веспасіана нагору, а решта нас залишилася стояти або сидіти в товаристві труни, кожен на самоті з власними думками. У цю жахливу годину я усвідомив, що після смерті Апу нарешті переконав мене в чомусь, чого я не хотів визнавати впродовж нашої дружби: що людське невимовне неодмінно співіснує з тим, що піддається пізнанню, і що люди криють у собі таємниці, яких не розтлумачать жодні пояснення. Як би я не намагався, я не міг пояснити тієї легкості, з якою він, з-поміж усіх Ґолденів, погодився скинути свою індійську шкіру й вирушити на захід зі свого міста до Ґринвіч-Вілидж. Старий мав за плечима досить темних справ, Петя — достатньо реальний і злободенний розлад, а Діоніс — достатньо потаємних прагнень на майбутнє; цим і можна було пояснити їхній вибір, але Апу був глибоко залучений у життя рідного міста, кохав і був коханий, і розбите серце не видавалося достатнім поясненням його бажання виїхати. Голос розуму в мені припускав, що з усіх синів Нерона він найвиразніше достеріг тіньові справи батька й це його налякало — і, може, це була частина правди. Можливо, те, що він говорив про стару школу виховання, коли батькові рішення вважалися обов’язковим до виконання законом, також мало з цим щось спільне. Але інший голос — голос, який він мені прищеплював, а я цьому опирався — тепер викликав в уяві іншу картину: Апу сидить, мабуть, схрестивши ноги, й медитує на широкій мармуровій терасі родинного дому на пагорбі із заплющеними очима, зазираючи всередину, чи куди він там ще зазирав у пошуках поради, і чує інший голос — не той, що шепотів до мене, а може, й той самий, або ж це був його голос чи голос, ним придуманий, або ж, як він сам би це сформулював, він під’єднався до чогось, у що завжди вірив, — до голосу Всесвіту, мудрості всього сущого, голосу, якому довіряв; і той голос промовив: Рушай . І він, як Жанна д’Арк, як святий Іван Богослов, як вигаданий ним самим «Апу Ґолден», якого в Нью-Йорку переслідували привиди його колишнього Я, — як містик, яким він і був, послухавшись своїх голосів або, як сказали б ми, скептики, під дією пориву , рушив.

Містичний досвід існує. Я це зрозумів. Коли моє раціональне Я повернуло втрачені позиції, воно ствердило: так, згода, але це був досвід внутрішній, а не зовнішній; суб’єктивний, а не об’єктивний. Якби я стояв біля Апу в його студії на Юніон-сквер, то не побачив би його привидів. Якби я присів біля нього на тій валкешварській терасі сім з половиною років тому, Сила не промовила б до мене. Не кожен може стати лицарем-джедаєм. Багато австралійців вважають, що вони можуть, це правда. І Апу, певне, навчився довіряти й використовувати те, що він назвав духовним рівнем. Але я — ні, ні, ні.

Упродовж сорока днів і ночей після повернення Апу дім Ґолденів був у жалобі, недоступний, із запнутими шторами не лише вночі, а й серед білого дня, із зачиненими віконницями, і якщо хтось до нього входив або з нього виходив, то чинив це безтілесно, наче привид. Нерон зник із очей. Я здогадувався, що Петя повернувся і, можливо, його супроводжував також психотерапевт Летт, але це було лише припущення. Петя Ґолден не прийшов до труни свого брата, що стояла у залі дому Ґолденів, не вибачив його, ніколи не згадав його імені й не запитав, що сталося з тілом Юби, чи є якась могила, яку можна відвідати, — не запитав жодного разу. Деякі рани не гояться. Мешканці Садів жили своїм життям і з розумінням прийняли відсторонення травмованого дому від їхнього маленького світу. Я не ходив туди, хоч моє бажання бачитися з маленьким Веспасіаном не ослабло. Раз мені спало на думку зв’язатися з Василісою, щоб виблагати можливість із ним побачитися, але, заздалегідь свідомий того, яку різку відповідь отримаю, я прикусив язик. У будь-якому разі це був для мене насичений період; ми з Сучітрою мали роботи по самі вуха. У тому політичному сезоні нас затягнуло в світ політичних відео, особливо для жіночих організацій, що обстоювали регулювання дітонародження й критикували республіканську нечутливість щодо жіночих питань. Ми здобували визнання; того року наші кліпи завоювали премії «Поллі» в категорії політичних реклам, зокрема той, у якому розповідає свою історію дівчинка — жертва торгівлі людьми. Сучітра, що скоротила своє професійне ім’я для полегшення вимови до Сучі Рой, стала майже медіазіркою, а я був щасливий у ролі її помічника. Тож я відвернувся від смерті в бік життя. Але життя того року зробилося гучним, а навіть тривожним. Поза закритим світом Садів справи починали виглядати зовсім дивно.