Ахмед Рушди - Золотий дім

Залишивши той зачарований — а тепер трагічний — кокон, можна було виявити, що Америка залишила реальність десь позаду й увійшла у всесвіт коміксів; на Вашингтон, ДіСі, як ствердила Сучітра, напали персонажі «ДіСі». Це був рік Джокера в Ґотемі й поза його межами. Месника в плащі ніде не було видно — була це епоха без героїв, — зате його одвічний ворог у пурпуровому сюртуку й смугастих панталонах був усюди, виразно захоплений своїм одноособовим пануванням на сцені, і з насолодою перебирав на себе всю увагу. Позбувшись Загону самогубців, своїх нікчемних конкурентів, він дозволив кільком своїм підвладним вважати себе майбутніми членами адміністрації Джокера. Пінгвін, Загадник, Дволикий і Отруйний Плющ ставали в шерег за Джокером на переповнених стадіонах, погойдуючись, немов ду-вопові підспівувачі, а їхній проводир розводився про незрівнянну красу білої шкіри й червоних губів перед закоханою публікою в зелених клоунських перуках, що в один голос скандувала: Ха! Ха! Ха!

Походження Джокера було предметом дискусій, і він сам, здавалося, упивався тим, що суперечливі версії воюють за повітряний простір, але щодо одного факту були згідні усі, й запеклі прихильники, й непримиримі противники: він був абсолютно, на всеньку голову божевільний. Що чудувало, що вчинило цей виборчий рік цілком несхожим на інші — це те, що люди підтримали його, тому що він був божевільний, а не попри це. Риса, яка дискваліфікувала б кожного іншого кандидата, учинила його героєм для його прихильників. Сикхи-таксисти й ковбої з родео, навіжені ультраконсерватори й чорношкірі нейрохірурги — усі були згідні: ми любимо його за божевілля, слиняві евфемізми — це не для нього, він ріже правду-матку, каже все, блядь, що хоче сказати, грабує той банк, який йому спаде на думку, вбиває кожного, кого йому заманеться, — свій хлопець. Чорний кажан-лицар подався геть! Прийшов новий день, але ж і комедія буде! Нехай живуть Сполучені Штати Джокера! СШД! СШД! СШД!

Це був рік двох бульбашок. В одній із цих бульбашок Джокер пронизливо верещав, а юрми, як по команді, заходилися закадровим сміхом. У цій бульбашці клімат був незмінним, і арктична полярна шапка була лише черговим ласим шматком для забудовників. У цій бульбашці вбивці зі зброєю в руках реалізували свої конституційні права, тоді як батьки вбитих дітей були неамериканцями. У цій бульбашці, якщо її мешканці переможуть, президент сусідньої країни на південь, що надсилав до Америки ґвалтівників і вбивць, буде змушений заплатити за стіну, яка розділить обидві держави, щоб затримати вбивць і ґвалтівників із південного боку кордону, де їм місце; тоді буде покладено край злочинності; і вороги країни будуть негайно й цілковито розгромлені; і масові депортації будуть добрим виходом; і журналістки сприйматимуться як негідні довіри, бо в них звідкись там тече кров; і відкриється, що батьки загиблих героїв війни працюють на ісламських радикалів; і не треба буде дотримуватися міжнародних договорів; і Росія буде нам другом, і це не матиме нічого спільного з підтримкою Джокерових оборудок російськими олігархами; і значення різних речей зміняться; численні банкрутства сприйматимуться як підтвердження надзвичайних бізнес-компетенцій; а три з половиною тисячі судових позовів свідчитимуть про діловий хист; а розведення на гроші контрагентів буде доказом крутого підходу до ведення бізнесу; а продажний університет свідчитиме про відданість справам освіти; і коли Друга поправка матиме статус священної, Перша його не матиме; отож тих, хто критикуватиме лідера, чекатимуть серйозні наслідки; а афроамериканці на це все пристануть, бо що їм до лиха втрачати. У цій бульбашці знання було невіглаством, верх був низом, а відповідною персоною для контролю над кодами запуску ядерних ракет був зеленоволосий, білолиций, кривочервоноустий гиготун, який чотири рази перепитував військових радників, чому використання ядерної зброї — це така погана ідея. У цій бульбашці дотепними були гральні карти з лезами, дотепними були бутоньєрки, що бризкали людям кислотою в очі, дотепним було висловити бажання сексу з власною донькою, дотепним був сарказм, навіть якщо те, що ним називалося, було зовсім не саркастичне, дотепними була брехня, ненависть, фанатизм і цькування, і настав тоді, а можливо, майже настав, або невдовзі міг настати, якщо всі жарти вдадуться, рік тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий.

В іншій бульбашці — як колись навчили мене батьки — перебувало місто Нью-Йорк. У Нью-Йорку, принаймні тоді, ще трималася якась реальність, і мешканці міста ще здатні були розпізнати афериста. Ми в Ґотемі знали, хто такий Джокер, і не бажали мати нічого спільного з ним, із тією донькою, до якої його вабило, чи з тією донькою, про яку він ніколи не згадував, чи з його синами, які вбивали слонів і леопардів задля спортивного інтересу. «Я візьму Мангеттен!» — вищав Джокер, звисаючи з даху хмарочоса, а нас смішив він сам, а не його самозакохані жарти, тож йому треба було рушати в дорогу туди, де люди ще не розкусили або навпаки, добре знали, що він за один, і саме за це його любили — в ту частину країни, що була така ж очманіла, як і він сам. Його люди. У небезпечно великій кількості.