Ахмед Рушди - Золотий дім

Хай би що трапилося того ранку — а я сильно сумнівався у правдивості обряду вигнання бісів, — правдою є те, що після того не було вже жодних нічних прогулянок Нерона, жодних ридань на літніх травниках. Наскільки мені відомо, примари двох жінок ніколи більше йому не являлися. А якщо й так, то він тримав свої почуття під контролем, відвертався від них і не згадував дружині про ці відвідини.

Увечері з його святого святих долунали звуки скрипки Ґваданьїні, що грала — адекватно, але не більше — насичену потужними емоціями «Чакону» Баха.

Того понеділкового вечора, коли почалися неприємності, Нерон гуляв разом із Василісою в її улюбленому російському ресторані у Флетайронському кварталі, де давали вечерю на честь Михайла Горбачова, який приїхав до міста з метою зібрати кошти на свій благодійний фонд боротьби з раком. Їх посадили за почесним столом поруч із емігрантом-мільярдером, який мав дружину з мистецькими амбіціями, емігрантом-мільярдером, який вклав капітал у газетний бізнес саме тоді, коли той перестав бути прибутковим, але, на щастя, володів також бейсбольним клубом, та емігрантом-мільярдером, який мав значні інвестиції в Силіконовій долині й дружину, що теж багато інвестувала в силікон, а за сусідніми столами сиділи дрібніші мільярдери, що володіли меншими яхтами, футбольними клубами й кабельними мережами і мали не таких імпозантних дружин. Для Василіси Арсеньєвої, сибірської дівчини, перебування в такому елітарному гроні було доказом того, що її життя нарешті чогось варте, і вона вперлася, що мусить конче зробити собі фото з кожним із російських тузів (і, звісно, з їхніми дружинами також), аби відразу надіслати їх на телефон матері.

Перед виходом з дому, коли Василіса була вже при повному параді й виглядала просто злочинно привабливо, вона опустилася на коліна перед чоловіком, розіпнула блискавку на його штанях і повільно, зі знанням справи обслужила його, «тому що, — пояснила, — коли такий чоловік, як ти, забирає дружину, таку, як я, в таке місце, то повинен знати, на чому він з нею стоїть». Цього разу вона винятково прорахувалася — а сексуальні розрахунки зазвичай виходили в неї добре, — тому що в результаті підозріливість Нерона Ґолдена лише виросла, а не зменшилася, тож у ресторані він пас поглядом кожен її порух, немов дедалі більш розлючений яструб, і поки столами кружляли страви — оселедець під шубою, голубці з яловичим фаршем, українські вареники, вушка й галушки, телячі пельмені, бефстроганов, горілка, настояна на аґрусі й інжирі, млинчики й ікра, — його ревнощі росли, немовби вона подавала маленькі частки себе всім присутнім чоловікам на червоних паперових серветках, аби ті їли їх за допомогою двозубих коктейльних виделок, немов смачнющі канапки. Звичайно ж, за їхнім головним столом усі чоловіки були з дружинами, тому всі поводилися тактовно: мільярдер із дружиною, що мала мистецькі амбіції, сказав Неронові, що тому дуже пощастило полонити «нашу Василісу», мільярдер з неуспішними газетами й успішним бейсбольним клубом зізнався: «Вона нам як донька». Мільярдер із капіталом у Силіконовій долині й силіконовою жінкою докинув: «Один Бог знає, як ти її відхопив», — і зробив непристойний жест руками, натякаючи на щось величезне в штанах, але всі вже так почастувалися горілкою, що ніхто нікого не збирався образити й ніхто не образився — такі собі чоловічі теревені. Але згодом Нерон помітив, що Василіса махає якимось людям у протилежному кінці зали, а вони махають у відповідь, і були там самі чоловіки, особливо виділявся один — молодцюватий, високий, м’язистий, років сорока, із дивовижно, не по літах сивим волоссям, попри вечірню пору в сонцезахисних окулярах-авіаторах — хтось, хто міг би бути інструктором із тенісу або (що з очевидних причин його цілком дискредитувало в Неронових очах) — персональним тренером. А може, перукарем, гомосексуалом, що було б чудово. Або ж, ну звісно, це може бути ще один мільярдер, молодший від оцих хлопців, власник, скажімо, великої червоної яхти, збудованої на верфі «Бенетті» у В’яреджо в Італії, зі слабкістю до вартих півтора мільйона доларів гіперкарів, названих іменами кечуанських богів вітру, і, відповідно, швидких дівчат. Такої можливості не можна було відкидати.

— Вибач, — промовила вона, — я тільки піду привітаюся зі знайомими.

Вона відійшла, а він спостерігав за нею, за обіймами, повітряними поцілунками, все в рамках пристойності, але чимось тут смерділо, мабуть, він повинен піти й роздивитися цих знайомих, цих так званих знайомих. Мабуть, він повинен піти й ближче роздивитися ту блондинку, якої звідси добре не видно, подружку того типа, ту дрібну дівчину, що повернута спиною, він може розгледіти м’язи на її руках, так, він пам’ятає її, сучку. Мабуть, він повинен піти й знести їй срану голову.