Ахмед Рушди - Золотий дім

Певне, весілля всіх нас налаштовують на романтичний лад.

У певний момент вечірніх веселощів із моєї уваги не випала відсутність Нерона Ґолдена, тим часом, як у вікні його кабінету горіло світло, а чоловіки в незугарних смокінгах теж зникли.

Петя перемістився на танцмайданчик. Танцюрист із нього був кепський, із настільки поганою координацією рухів, що людей це просто веселило, і п’ятеро тенісистів майже не намагалися здушити свого альфа-самцівського гигикання, але, на щастя, Петя так заглибився в музику, що цього, здавалося, не помічав. Після того пішли до танцю Василіса та її подруги — усі як одна гламурні, усі як одна агентки з нерухомості, і представили нью-йоркські варіації на тему козацьких танців зі свічками, хустками, приплескуваннями й притупуваннями. Замість шапок-вушанок і військової форми були напівпрозорі сукні й жіноча шкіра, але ніхто не нарікав; ми танцювали в колі навколо дівчат, приплескували в такт, гейкали тоді, коли нам підказували, й спорожняли чарки з горілкою, які нам підносили, і це правда, Росія — це було круто, російська культура — це чудово, ми прекрасно гуляли по-російському, всі до одного, а тоді знову з’явився Нерон Ґолден у повному козацькому обмундируванні, тож з’явилася принаймні одна шапка-вушанка й одна синя шинель із золотими ґудзиками й аксельбантом, а дівчата танцювали навколо нього, немов навколо свого капітана чи короля — зрештою, він і був ним, він же вимахував своєю особливою шаблею — шашкою , а ми танцювали навколо них, пили, знову вигукували «Гей! Гей!», і отак-от Нерон та його красуня одружилися.

Тим часом добродії з готельного бізнесу в незугарних смокінгах так і не повернулися.

Тієї ночі після півночі дивний літній туман заповз у Сади, через що вони стали схожими на місце дії якогось японського фільму про привидів — наприклад «Казки туманного місяця після дощу» чи «Квайдан». Усі гості роз’їхалися по домівках, а всі залишки учти поприбирали сумлінні працівники кейтерингової компанії, котрих Нерон Ґолден особисто винагородив щедрими чайовими. З гілки одного з дерев досі звисав самотній ліхтар, у якому з шипінням догоряла свічка. Я вловив вухом поодинокий звук, що видався мені совиним пугуканням, але, можливо, я помилився. Бліде сяйво місяця ледь пробивалося крізь дощові хмари, що збиралися в небі. Наближався ураган. Все завмерло перед бурею.

Так, як попереднього разу, безсоння вигнало мене з ліжка. Я натягнув сині джинси й байку і вийшов у туманне повітря, яке відразу ж загусло, і я опинився сам у вирі, немовби цілий Усесвіт зник, а залишився тільки я. І тоді звіддаля почувся якийсь звук, що кілька разів повторився, щоразу дедалі гучніше. Це був нестримний плач чоловіка, охопленого гірким стражданням. Плач, що хапав за душу.

Навшпиньки я рушив у його бік — моя цікавість змагалася з більш цивілізованим інстинктом, який вимагав залишити чоловіка в сльозах на самоті. Не покладаючись цілком на маскувальні можливості туману, я постарався заховатися в кущах, трішки соромлячись (але, мушу сказати, лише трішки) перемоги своїх вуаєристських прагнень. Нарешті я його побачив і, зізнаюся, був ошелешений, коли впізнав зірку минулого вечора, навколо якої все оберталося — нареченого власною особою в дорогій піжамі, що стояв колінами на вологій траві й молотив себе кулаками в груди, заходячись, наче професійний плакальник на похороні. Що змусило його вийти сюди посеред ночі, залишивши шлюбне ложе, і вити на зникомий місяць? Підповзши так близько, наскільки мені вистачило сміливості, я почув — так мені здається — такі слова:

— Простіть мене! Я вбив вас обох!

Тут я маю зазначити, що не вірю в твердження людей із містичними чи надприродними схильностями. Мене не цікавлять небо, пекло, чистилище й усі інші посмертні місця відпочинку. Я не вірю в свою реінкарнацію — ані в тілі жука-гнойовика, ані Джорджа Клуні чи спадкоємця його чарівності. Незважаючи на ентузіазм Джойса, Ніцше й Шопенгавера, я відвертаюся від метемпсихозу, переселення душ. «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» тайського режисера Апічатпона Вірасетакула був тогоріч чи не улюбленим моїм фільмом, але я не вірю, що Дядечко Бунмі, чи й я сам, хоча б раз призивався на службу на цій Землі раніше. Мене не цікавить диявольське сім’я; Демієне, Керрі, Дитино Розмарі, сидіть собі любесенько й далі на полиці з популярним чтивом. Мені до одного місця ангели, демони чи створіння з блакитних лагун. І через це все я не маю жодного уявлення, як пояснити те, що побачив тієї ночі, і чому намагаюся переконати себе, що це була галюцинація, спричинена надмірною дозою золпідему (якому не вдалося мене відключити) й причмелілим валанданням у тумані: щось на зразок кошмару наяву. Але постать Нерона-покутника була цілком реальною, і я побачив — знаю, що побачив, мені здається, я знаю, що побачив, хоча моя раціональна свідомість відкидає думку про це — як туман біля нього скупчується, немов якась ектоплазма, приймаючи обриси двох людських силуетів, двох жіночих фігур, що стали перед укляклим на колінах чоловіком, аби вислухати його гірке каяття. Силуети не говорили й не набули твердої форми, залишившись розмитими й нечіткими, але в моїй голові виникла думка, така чітка, мовби хтось висловив її вголос, що це були дві матері його синів: дружина, яка загинула в «Тадж-Магалі», та бідна покинута жінка, яка відступилася від своєї дитини і яка, за словами пані Ґолден, померла самотньою безіменною смертю в одному з тих місць, куди йдуть помирати знедолені.