Ахмед Рушди - Золотий дім

Я встиг зненавидіти другу пані Ґолден за її гоноровість, за те, як вона відкинула мене, немов використану хустинку, після того, як я виконав її план, за пістолет у її сумочці, за святенницьке поклоніння копії ікони, за липову бабцю в хустці, за ту незаперечну правду, що всі її вчинки, кожен жест, кожен відтінок голосу, кожен поцілунок, кожні обійми — усім цим рухало не щире почуття, а холодний розрахунок. Мудрість павука, мудрість акули. Вона викликала огиду. Я ненавидів її й хотів завдати їй кривди.

У британсько-індійській манері говорити відставного інспектора поліції, у його твердому самоконтролі, у його голосі, що не піднімався навіть тоді, коли прирікав Нерона Ґолдена на вічне прокляття, я упізнав якусь частинку себе. Може, Сучітра дійсно мала рацію, коли ствердила, що кожен персонаж моєї історії є якоюсь стороною моєї природи. Звісно ж, я чув себе не лише в стриманості почуттів пана Мастана, але й, у цю мить, у Нероновому вереску немічного маразматика. Маразматиком я не був, ще не час, але про безсилля дещо знав. Навіть тепер, коли я постановив звільнити свій язик від накладених Василісою пут, то зрозумів, що найбільше правда заболить мені самому. Та я все одно її відкрию. Коли Рія подзвонила й покликала мене до дому Ґолденів — щось має трапитися — сама в стані пригніченості й сум’яття, в якому жалоба змішалася тепер із жахливим знанням, вона викликала в мені повінь почуття, якого я відразу не зрозумів, але значення якого тепер несподівано прояснилося.

Над нами нависли вибори, і Сучітра з властивою їй невтомністю зголосилася засісти за телефон, а потім, у вівторок, піти в народ активізувати виборців. Вона мала бути першою, з ким би я сів, щоб спокійно зізнатися, пояснити, висловити свою любов і благати пробачення. Їй належалося від мене принаймні це, а замість того я звівся дибки у вітальні Ґолденів, відкривши рота, а на моїх губах тремтіли фатальні слова.

Ні, самих тих слів тут наводити не потрібно.

Наприкінці неперевершеної «Пісні дороги» Сатьяджіти Рая можна побачити сцену, яку я вважаю найвеличнішою в історії кіно. Гарігар, батько маленького Апу та його старшої сестри Дурґи, що залишив їх у селі разом із матір’ю Сарбаджаєю, а сам подався до міста, щоб спробувати заробити трохи грошей, повертається — досягнувши успіху — з подарунками для дітей, несвідомий того, що за час його відсутності юна Дурґа захворіла й померла. Він застає Сарбаджаю на пайолі, ґанку їхнього дому, занімілу від горя, нездатну запросити його в дім чи відповісти на його слова. Він нічого не розуміє й починає показувати їй подарунки для дітей. І тоді в одну надзвичайну мить ми бачимо, як змінюється його обличчя, коли повернута спиною до камери Сарбаджая повідомляє йому новину про Дурґу. У цей момент Рай, усвідомлюючи всю неадекватність діалогу, нарощує музику, яка заповнює всю звукову доріжку, — висока прониклива музика тар шехная виплакує горе батьків промовистіше, ніж будь-які слова.

Я не можу запропонувати жодної музики. Пропоную натомість лише тишу.

Коли я сказав те що мав сказати, Рія перетнула кімнату й спинилася переді мною. Тоді, піднявши праву руку, вона щосили ляснула мене в ліву щоку. Це за Сучітру, сказала вона. Потім тильною стороною долоні вона ще сильніше вдарила мене в праву щоку й промовила: це за тебе. Я стояв мовчки й не рухався.

Що він сказав? — зацікавився Нерон у своєму ранковому запамороченні. Про що він говорить?

Я підійшов до нього, опустився навпочіпки, подивився йому в очі й сказав це знову.

Я батько вашого сина. Малого Веспи. Єдина дитина, яка у вас залишилася, насправді не ваша. Це мій син.

Василіса кинулась на мене, охоплена байронічною люттю, ніби вовк на кошару, та перш ніж вона мене доскочила, я побачив вогник в очах старого, і ось він знову був із нами, меткий владний чоловік, що повернувся із затуманеного вигнання й знову увійшов у власне тіло.

Приведи хлопця, звелів він дружині. Вона похитала головою. Не треба його в це втягувати, сказала вона.

Приведи його зараз же.

А коли принесли малого Веспу — Василіса тримала його на руках, її супроводжувала закутана в хустку бабця, й обидві жінки повернулися дещо боком до господаря дому, затуляючи дитину, — Нерон уважно, ніби вперше, подивився на хлопця, потім на мене, потім знову на нього й ще раз на мене, і так багато разів, аж доки малюк, без якоїсь видимої причини, але відчуваючи, як то вміють діти, критичність ситуації, не вибухнув гучним плачем. Василіса махнула старій: досить . Хлопця забрали з-перед батькових очей. Він навіть жодного разу не кинув погляду в мій бік.