Ахмед Рушди - Золотий дім

Отож, шановна пані, завдяки вашій терплячості ми дійшли тепер до справи справжньої. Справжня справа полягала в тому, щоб кинути погляд на цього добродія й подивитися, що такий погляд у мені викличе. Це чоловік, який уникнув суду за численні злочини. За свою участь у ганебних злодіяннях, шановна пані. Це чоловік, який майстерно замітав за собою сліди, який за допомогою грошей і розвідницьких методів затер усі зв’язки між собою й тими численними справами, які не піддаються опису. Я обіцяв сказати йому імена вбивць його сина, але він, звичайно ж, уже їх знає, він багато років утримував із ними теплі стосунки, поки вони не обернулися проти нього. Спецслужби цієї великої країни могли б виявити зацікавлення цими справами, і, думаю, я міг би їх зацікавити, та, боюся, без доказів я виглядав би в їхніх очах довірливою, беззахисною старою людиною, хоч колись, у далекій країні, я був їхнім колегою по фаху. Цілком можливо, що, поглянувши на цього чоловіка, я захотів би взяти справу в свої руки, хоч ми вже обидва далеко не молоді. Можливо, я хотів би вдарити його в обличчя, хай би як безглуздо виглядала бійка між двома стариганями. Не можна відкинути й такої можливості, що я хотів би його застрелити. Стрілець із мене досі хоч куди, шановна пані, а зброю в Америці роздобути нескладно. Але тепер, коли я дивлюся на цього чоловіка — чоловіка, якого ненавидів більшу частину свого життя, чоловіка, який був колись сильним, то бачу, що застав його в час його слабкості, і він не вартий моєї кулі. Нехай постане перед своїм Господом. Нехай стане перед судом і отримає заслужений вирок. Нехай прийме його пекло, й нехай він горить у пекельному вогні повік-віки. Отепер моя справа вирішена, і я дозволю собі піти.

Долоня Рії спочивала на плечі Василіси, застерігаючи: не чіпай пістолета.

Пан Мастан звівся на ноги й схилив голову. А коли він повернувся до дверей, Нерон рвонувся вперед із глибини дивану, де сидів, і потворно, жахливо загорлав на всі легені.

Ти прийшов до мене додому і так до мене говориш перед моєю жінкою?

Відставний поліціянт завмер на місці, спиною до Нерона, досі тримаючи капелюх у руці.

Падлюка! — заверещав Нерон. Біжи! Це ти тепер покійник.

Коли на місці дії з’являється поліціянт, кіноглядачі інстинктивно розслабляються, очікуючи, що за злочином прийде правосуддя, щоб добро перемогло. Але перемога правди над кривдою не є чимось, визначеним наперед. В іншому фільмі Гічкока, «Психо», наш жах породжений тим, що вмирають не ті, хто треба. Джанет Лі — найбільша зірка у фільмі, але не минає ще й половини фільму, як вона — ааа! — гине в душі. Коли з’являється детектив, Мартін Болсам — симпатичний, упевнений, надійний Мартін Болсам, такий професійний, такий обнадійливий, наша напруга спадає. Тепер усе буде добре. І тоді, ааа! Він також гине. Нотатка для себе: більш моторошно буває, коли вмирають не ті, хто треба.

Відставний детектив, інспектор Мастан, колишній працівник Бомбейського відділу кримінальних розслідувань. Чи ми повинні очікувати, що з ним станеться щось жахливе?

І останнє зауваження щодо пана Гічкока. Так, він полюбляв з’являтися в епізодичних ролях у своїх фільмах — він говорив, що це змушує глядачів уважніше стежити за екраном, щоб побачити, коли і як це трапиться, але також, дуже часто, він розправлявся зі своїм камео на початку фільму, щоб його очікування не розсіювало уваги глядачів. Я це все говорю, тому що тепер — як творець авторського кіно, що працює над своїм фільмом (хоч це звучить занадто пафосно, беручи до уваги, що йдеться великою мірою про дебютний проєкт), — я повинен записати, що коли споглядав — безмовно відігравав — щойно описану сцену, в мені почало закипати щось нестримне. В ту годину видавання таємниць я видав власну.

Так, мені притаманно приховувати свої почуття. Я замикаю їх або сублімую в кінематографічні відсилання. Навіть у цю вирішальну мить моєї оповіді, коли я виходжу з тіні під світло центрального прожектора, то намагаюся (безуспішно) втриматися від згадки про пізній шедевр Куросави «Ран», у якому, так би мовити, короля Ліра посватано з леді Макбет. На цю думку мене наштовхнули певні слова інспектора Мастана.

Він назвав себе «довірливою, беззахисною старою людиною» і цим самим — свідомо чи ні — майже зацитував прибитого горем шекспірівського короля. Прошу тебе, не смійся з мене, благає Лір. Я — довірлива, недужа, беззахисна стара людина… Я боюся навіть, чи не зламався розум мій [50] Слова Ліра подано в пер. Максима Рильського. . Він сидів на дивані, на своєму останньому троні, викрикуючи свою старечу ненависть. Старий днями, що відібрав життя у своїх синів, але знищила його, на відміну від Ліра, не їхня ворожість, а їхня загибель. А перед ним така ж потворна в моїх очах, як леді Каеде в «Рані», Куросавина леді Макбет, стояла Василіса Ґолден, мати його четвертої, єдиної вцілілої — і лише гаданої — дитини, з пістолетом у сумочці й вогненним блиском в очах. А я, блазень, розпочав свій монолог, який відкриє правду. Так, начебто я не розумів, що моя роль лише другопланова. Так, нібито я міг, як інспектор Мастан, стати зіркою принаймні в одній сцені.