Ахмед Рушди - Золотий дім

У тому, що я мушу назвати дійсністю, не минуло й двадцяти чотирьох годин, відколи пан Мастан вийшов із дому на Макдуґал-стріт, як він загинув, зіпхнутий з платформи метро під колеса потяга, на шляху до Пенсильванського вокзалу, звідкіля мав повернутися до своєї сестри у Філадельфію. Зловмисницею виявилася тридцятирічна жінка з Квінз південноазійської національності, яку майже відразу заарештували й висунули звинувачення у незапланованому вбивстві. Після арешту вона заявила:

— То був страшенно назойливий дід. Він вліз у сімейні справи.

У репортажі «Таймз» стверджувалося: «У поліції жінку описали як людину з емоційним розладом і повідомили, що лише місяць тому вона вигадала історію про те, що зіпхнула когось на колію». Швидко з’ясувалося, що історія та неправдива. Однак цього разу їй вдалося це здійснити. Всупереч твердженню жінки, не вдалося встановити жодного зв’язку між нею й загиблим чоловіком, тож слідчі зробили висновок, що такого зв’язку не існувало. Якась жінка з емоційним розладом штовхнула якогось чоловіка на смерть. Подальше розслідування видавалося зайвим. Навіть те мізерне життя, яким я жив, почало здаватися з кожним днем дедалі менш зрозумілим. Я не розумів нічого. Я став тим, ким завжди сподівався стати, але без кохання все перетворилося на попіл. Щодня я думав про те, щоб спробувати порозмовляти з Сучітрою, та вона в інстаграмі розповідала світові про нові стосунки, що ножем вбивалися мені в серце. А мій злочин, мій єдиний син, був прямо в мене під вікном, виростав у мене на очах, вивчав нові слова, формував характер, а я не міг бути до цього хоч якось причетним. Василіса ясно дала мені зрозуміти, що коли я наближуся до нього ближче, ніж на п’ять метрів, вона звернеться до суду й доможеться для мене заборонного припису. Тож я залишався біля вікна свого бірманського наставника й страждально глипав на плоть від моєї плоті, що наближалася до свого третього дня народження. Можливо, мені краще було б залишити Сади й розпочати нове життя деінде, наприклад, у Ґрінпойнті чи на Мадагаскарі, або в Сичуані, або в Нижньому Новгороді, або в Тімбукту. Інколи мені снилося, що з мене здерли шкіру і я блукаю голий і без шкіри невідомим містом, якому глибоко начхати на мої сни. Я снив, що піднімаюся сходами в якомусь знайомому будинку, і раптово усвідомлював, що в кімнаті нагорі, куди ось-ось увійду, на мене чекає чоловік із мотузяною петлею й моє життя увірветься. І все це тоді, коли я після десятилітньої праці прокинувся знаменитим і на мене посипалися вигідні пропозиції режисури гіп-гопових відеокліпів, реклам автомобілів, шістдесятихвилинних серій гучного телесеріалу, а навіть другого художнього фільму. Усе це було без сенсу. Я збився з курсу й тепер кружляв у своїй бляшанці в порожнечі.

Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте. Чи ви мене чуєте.

Не хто інший, як Рія — Рія, котра заїхала мені так міцно, що в мене кілька днів у голові дзвеніло, — допомогла мені поставити перші невпевнені кроки на шляху до функціональної дорослості. Ми почали зустрічатися приблизно раз на тиждень у тому самому барі-ресторані на Бовері-стріт біля Музею ідентичності, і вона розповідала мені про своє рішення повернутися на роботу, де її шеф Орландо Волф, проявивши неабияке розуміння, зберіг за нею посаду. Вона порівнювала це зі стосунками, в яких кохання померло, та залишилося достатньо спільного, щоб варто було не складати рук. Можливо, якщо докласти достатньо зусиль, могло б відродитися щось на зразок любовного почуття.

Так само вона порадила й мені потрактувати своє розбите кохання. Дай Сучітрі час, сказала вона. Нехай пройде через усе, що вона тепер робить, через усіх цих другосортних знаменитостей. Нею керує злість. Дай їй час, і я переконана, що вона повернеться до тебе, щоб подивитися, що тут можна вдіяти.

Мені важко було в це повірити, але завдяки цьому я почувався краще. Мені також приємно було спостерігати за одужанням Рії. Схоже було на те, що результати виборів додали їй завзяття й повернули чимало попередньої сили духу й проникливості розуму. Вона трималася осторонь гендерної політики, оскільки, за її словами, у тій сфері вона була досі «вибита з колії», але працювала над новими музейними залами, що мали літописати й представляти розквіт нового праворадикального «ідентитаризму», появу в Америці європейського екстремістського руху, що зародився з руху французької молоді, Покоління ідентичності нової правиці, а також організовувала заходи, присвячені расовій і національній ідентичності в рамках циклу, який назвала «Криза ідентичності», де заторкувалися здебільшого расові й релігійні проблеми, але найбільше уваги приділялося передовсім розкольницьким конвульсіям, що охопили Америку після тріумфу коміксного нарцисиста-зубоскала: та Америка, чий визначальний ексклюзивістський міф про місто на пагорбі валявся розтоптаний у стічній канаві фанатизму й расового та чоловічого супремасизму, була роздерта навпіл, а під зірваними масками американців виявилися обличчя Джокера. Шістдесят мільйонів. Шістдесят мільйонів. А ще дев’яносто мільйонів занадто байдужих, аби проголосувати.