Ахмед Рушди - Золотий дім

Негідники сипалися з кіноекранів, зістрибуючи в грандіозні, кінематографічних масштабів кінозали, йшли в атаку проходами й вибігали на вулицю, виблискуючи зброєю, а він мав якесь винувате відчуття, що відповідальність за це несла сама кіноіндустрія, що вона витворила цих потвор, надала їм лоску й повабу, і тепер вони завойовували місто. «Бомбей мері джаан», — подумав він, замугикавши цю пісню, Бомбей, моє життя, моє кохання, куди ж ви поділися: дівчата на Марін-драйв у прохолоді вечора з гілочками ясмину у волоссі; джазові джем-сейшни в неділю рано на Колаба-Косвей або в Черчґейті, де можна було послухати Чика Шоколада, саксофон Кріса Перрі й голос Лорни Кордейро; пляж Джугу, що його такі, як Нерон, оточили будинками; китайська їжа; прекрасне місто, найкраще місто на світі. Але ні, неправда: ця пісня, яка була для цього міста тим, чим був для іншої метрополії «Нью-Йорк, Нью-Йорк», завжди застерігала: це суворе місто, непросте для життя, і ця пісня теж була винна в тому, що шулери, головорізи, злодії й корумповані підприємці, про яких у ній співалося, висипалися з її рядків, немов актори з кіноекрана, і тепер вони наводили жах на порядних людей, як та наївна дівчина в пісні, що захищала велике місто, о серденько, як легко у цьому місті жить , та навіть вона застерігала: пильнуй, бо що посієш, те й пожнеш. Усе, що ти посієш, те й пожнеш.

(Так, це все через фільми, це все через пісню. Так, Нероне, звинувачуй мистецтво, звинувачуй розваги. Це набагато легше, ніж звинувачувати людей, справжніх акторів цієї драми. Набагато приємніше, ніж звинувачувати себе.)

Він продовжував це все: валізи, розпилювання, перекидання. Він навіть погодився стати одним із кінців ланцюга хавали, де передавалися величезні гроші, коли його «гарненько попросив» сам Замзама — з невеличким каскадом сагібів, джанабів і джі — одного вечора під час більярдної партії у клубі «Віллінґтон». Вони від мене ніколи нічого не вимагали. Не було такої потреби. Він був добровільним заручником Замзами. Він уявляв себе королем у тому місті, але насправді був лише скромним піхотинцем. Королем був Замзама Аланкар.

Та Нерон говорив не до кінця правду про вимагання. Він зізнався в цьому. Правда полягала в тому, що від нього ніколи не вимагали грошей. А вимагали чогось набагато-набагато гіршого.

Замзама, Гармата, не належав до сентиментальних людей. Одного разу, як стверджувала його легенда — був це чоловік, що надзвичайно ревно дбав про свою легендарність, — Дрібноногий викрав мафійного сутенера, званого Мишею Мусою, що чіплявся до деяких дівчат із їхнього товариства, наказав запаяти його в металевий контейнер у доках, а потім найняв судно, щоб відвезти його в найдальший закуток гавані й там відправити на морське дно. Через два дні мати Миші ридма ридала на телебаченні. Замзама сказав: «Дайте мені зараз же номер її мобільного», — хвилиною пізніше, поки вона ще давала інтерв’ю в прямому ефірі , подзвонив до неї. Ошелешена, вона прийняла дзвінок і у її вусі пролунав голос Замзами, що прорік: «Суко, твоя миша тепер стала рибою, а якщо ти зараз не перестанеш вити, то скоро сама перетворишся на кіму. Бубух!» Кіма — це м’ясний фарш. «Бубух» було улюбленою прощальною фразою Замзами, і кожен, хто чув її в телефоні, точно знав, хто говорить. Жінка як стій перестала плакати і більше в житті своєму слова не мовила жодному журналісту.

Він також терпіти не міг романтизації минулого в стилі пісеньки «Бомбей мері джаан», до чого був схильний Нерон.

— Того міста марень давно вже немає, — безцеремонно заявив він Неронові. — Ти сам забудував його вздовж і впоперек і поховав старе під новим. У Бомбеї твоїх мрій була сама любов, мир, світські настрої й жодних чвар, індуси з мусульманами бгай-бгай , усі люди брати, правда? Отака всяка дурня, ти ж крутишся у світі, мав би сам це розуміти. Люди — це люди, а їхні боги — це їхні боги, а такі речі не міняються, і їхні племена як ворогували, так і будуть ворогувати. Питання тільки в тому, що на поверхні і наскільки глибоко схована ненависть. У цьому місті, Мумбаї, ми виграли війну банд, але попереду серйозніша війна. У Мумбаї тепер тільки дві банди. Одна банда — бандитська , це мафія, значить, я. «З-Компанія» — це тільки ми. А хто ми такі, на дев’яносто п’ять процентів? Мусульмани. Люди Писання. Але є ще банди політичні, і вони індуські. Індуська політика контролює міську владу, а індуські політикани мають свої індуські банди. Раманн Філдінґ — знаєш такого? Він же Мандук, себто Жаба. Тямиш? То затям собі ось таке: Спочатку ми воювали за територію. Та війна вже скінчилася. Але тепер черга на священну війну. Бубух.