Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Я — не ти! — в розпачі вигукнув я. — І мені не потрібні твої любов і допомога!

— То ж убий мене! Убий підараса в собі! Що страшно, страшно? — зареготав він на повний голос. — Але в нас ще є шанс домовитись...

Та тільки він промовив ці слова, добре вигострена гуцульська сокирка опустилася на ліву скроню його грьобаної довбешки.

Потужний російський контейнеровоз «Юрій Гагарін» зі швидкістю двадцять шість вузлів мчить Біскайською затокою в бік Гібралтару.

За підрахунками другого помічника капітана Олексія Бублєчкіна, який постачає нам їдло та воду, а за окрему плату цигарки (десять фунтів пачка!), за тиждень ми прибудемо до Одеси, добравши воду та пальне тільки в Барселоні.

Півтори дюжини нелегалів вдень ховаються у двох вантажних контейнерах, які належать фірмі «Maersc». Підлоги потаємних контейнерів, що губляться серед сотень собі подібних на верхній палубі, застелені брудними радянськими матрацами для спання та армійськими ковдрами. У стінах пророблені манюнькі отвори для вентиляції. Світла нема. Фізичні потреби справляються тут же у звичайне цеберко. Консервів у нас повно. Питна вода теж є. А от гарячий чай приносять лише раз на добу, коли о другій ночі у відкритому морі нам дозволяють три годинки перед світанком подихати свіжим морським повітрям, покурити та трохи розім’яти кісточки.

Переважна більшість нелегалів — колишні вихідці з СРСР — росіяни, грузини, азербайджанці. Є серед нас один молодий чернівецький єврей з українським прізвищем Яценюк, що розповідає байки, буцім він воював з росіянами в Чечні. Бреше, очкастий чорт.

Але двійко справжніх бритоголових шотландців дійсно ідуть допомагати чеченцям в їхній священній війні з москалями. Оскільки я серед всіх постсовків чи не єдиний пристойно англомовний, то вони все питаються: чим українці відрізняються від росіян?

— Ну, це все одно, що назвати вас бритами! — відказую я. — Адже ви теж подібні. Сторонній людині взагалі не відрізнити. Мова теж майже однакова...

— Та де там однакова! — обурюються шотландці. — Ми і брити — це два абсолютно різних народи. Різна мова, культура, традиції...

— Москалі й українці — теж два різних народи...

— Вер ар ю фром? — ламаною англійською приєднується до нашої бесіди колишній кухар Ксавьєр, що у приступі ревнощів забив до смерті свою дівчину-англійку, а вже завтра вночі з надувного човна потайки ступить на землю Іспанії неподалік від Барселони.

— Ай ем юкрейніан! — кажу я гордо.

— Юкрейніан? — морщить він носа... — Юкрейніан із Раша?

— А каталонці — то іспанці? — хитро питаюся у нього?

— Та де там іспанці! — обурюється Ксав’єр. — Каталонці та іспанці — то два різних народи! Різна мова, культура, традиції...

— Так-от і я кажу — ай ем нот раша! Ай ем юкрейніан, і нам поталанило більше за вас, бо маємо Незалежну Україну! Зрозумів?

— Зрозумів, — гірко киває Ксав’єр, щедро пригощаючи нас цигарками. — Ай ем нот раша ту... — потайки зиркає в бік непривітних та голомозих росіян, що, сидячи просто на палубі, ріжуться «на щалабани» у дурня в примарному сяйві повного місяця, який щедро розбризкує своє сяйво над океаном.

І всі ми сміємось...

8 вересня 2018 року. Київ

Це ваш текст? Ваша книжка? — комісар візового центру посольства США в Україні Елісон Капущак кладе переді мною на стіл свіжодрукований примірник роману «АЙ ЕМ НОТ РАША».

Навіть я ще не тримав його в руках, бо в друкарні пообіцяли видати наклад тільки після десятого числа.

— Можна подивитись? — беру до рук таку дорогу, таку жадану для мене книгу. Кручу в руках, роздивляюся, нюхаю, ніжно торкаюся обкладинки, гортаю сторінки. Моя нова дитина пахне фарбою і клеєм. Але її вже хтось читав! Кутики деяких сторінок заламані, а подекуди на полях зроблені помітки зеленою ручкою. Підкреслені слова — «жиди», «підараси», «китайські курви», «негри», «йобані феміністки»...

— Так, — кажу, — це мій роман.

— Тоді у вас можуть виникнути проблеми, — суворо підібгавши вуста, каже комісар, всідаючись на краєчок стола. — Перепрошую, проблеми якого порядку?

— З перетином американського кордону... — дивиться вона на мене поглядом єгипетської лисої кішки.

— Я що, порушив якісь правила?

— Так, порушили, ще у дві тисячі шістнадцятому році, коли протизаконно провели два публічні заходи в Нью-Йорку, отримавши за роботу незадекларований дохід у п’ять тисяч американських доларів. Було таке?