Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Ви... ви разом? — здивувався я.

— Ми разом з тобою до кінця, — виправив мене Наставник.

— Але ж вона мене зрадила! Вона стала на бік наших ворогів. Я сам бачив це на власні очі! — кивнув я головою в бік Катерини.

— Це, насправді, був мій план: занурити її в стан ворога, аби знати про їхні плани, час від часу рятуючи тобі життя. Подякуй їй за це. Бо вона тебе по-справжньому любить. Скажи йому про це, Катерина.

— Так, я люблю тебе, Оресте. Люблю понад саме життя!

— Інколи не варто вірити тому, що бачать твої очі, — проказав Наставник. — Краще подивитися в глибину своєї душі. Тільки там ти можеш відшукати істину. Все в тобі. І твоє минуле, і твоє майбутнє. І навіть — я!

— То хто ви? Звідки ви? Як вас звати, Наставнику?

— Я — це ти, тільки в майбутньому.

— Ви — це я? — перепитав я трохи спантеличено.

— Так, — кивнув він головою. — І сьогодні наша остання зустріч. Я провів тебе крізь усі випробовування, аби ти став по-справжньому дорослим. Однак попереду — найважливіше випробовування. Пам’ятаєш, колись у кімнаті часу, де майбутнє сходиться з минулим, ти питав, хто ховається у четвертому вікні?

— Ви ще сказали, що там ховається Диявол, але не дали мені змоги подивитися йому в обличчя.

— Бо тоді ти не був готовий.

— А тепер?

— А тепер нагадай мені п’яту заповідь Воїна.

— Перемагає не той, хто сильніший, а той, хто готовий битися до кінця.

— Пам’ятай це, бо незабаром ти побачиш очі диявола. А тепер прощавай! Гей, дітки, йдіть сюди! Сюди-и-и-и-и... — почав він скликати до себе галасливих онуків, всідаючись у плетене крісло-гойдалку, яке стояло за його спиною.

Та коли дітлахи збіглися докупи, мій Наставник був уже мертвий. Білий голуб сидів у нього на плечі, а на коліна й сиву голову сипалися рожеві пелюстки яблуневого квіту.

— Не бійся смерті, бо вона лише — нове життя, — лагідно усміхаючись, проказала до мене Катерина, забираючи зі скроні пасемко каштанового волосся, що пахтіло лавандою.

А потім до моїх вух, здалеку, долинуло страшне виття.

Повернувши голову вбік, наче в глибокому розфокусі, я впізнав силует мого супротивника, що сидів на асфальті, тримаючи в лапах шматок якогось м’яса. Зусиллям волі налаштувавши оптику власних очей, узрів, що то були його яйця, які я, очевидно, таки утнув серпом, перед тим як на хвилину провалитися в небуття.

— Ну що, довийобувався? — злостиво поворушив я губами, але мавпа розчула цей шепіт.

— Це були твої останні слова... — посміхнувся підор до мене своєю скривавленою пащекою.

— Обережно, Оресте! — зачувся поруч несамовитий крик Катерини і я побачив занесений над собою серп, що його тримала у руках міс Космо.

— Ти — мій! — тільки й встигла проказати перед тим, як разючий метал мав зітнути голову з моїх плечей.

Але тому не дано було статися, бо між нами стала Катерина. Гостре, зазубрене лезо увійшло в її груди прямо навпроти серця. Як підкошена, впала вона на землю, врятувавши моє життя. А вже за мить поруч з нею лежало бездиханне тіло старушенції, яку я (маючи величезний досвід Раскольнікова у цій справі) блискавично й вправно зарубав сокиркою.

— Катерино, Катерино, не вмирай... — кинувся я до своєї коханої, та було вже занадто пізно.

— Життя є любов і вдячність... — тільки й встигла промовити Катерина, перед тим як навіки закрити свої карі очі.

— Ну, злоїбучий підоре, тобі кінець! — не тамуючи сліз, рушив я до мавпи з уламком гуцульської бартки в руках.

— Ти не зробиш цього. Тобі не стане духу... — випльовуючи з пащеки кров, прошамкала мавпа, стягуючи зі своєї морди чорну маску, з-під якої на мене глянули мутно-сірі очі знайомого пана з поросячими віями.

Саме так! На асфальті в костюмі мавпи, тримаючи в лапах відтяті серпом яйця, сидів мій старий знайомий містер Мак-Лох.

— Ти не зможеш отак просто вбити себе, — проказав він, нахабно дивлячись мені в обличчя. — Невже ти ще не зрозумів, що я — це ти. Точніше той, ким ти міг би стати, якщо прийняв би мою пропозицію. А твоя Катерина стала б нею... — вказав підборіддям вбік зарубаної відьми.

Я сторопів.

— Що ти таке кажеш, гнійний підоре? — тільки й зміг ледве вичавити із себе.

— Я — це ти, тільки в майбутньому!

Мені здалося, що сьогодні вже десь чув ці слова. Ну так, їх проказував до мене мій Наставник. Тим часом Мак-Лох продовжував випльовувати із себе криваву правду:

— Погодься, все своє свідоме життя ти хотів бути схожим на мене. Повторити мій успіх, стати багатим, впливовим, знаменитим. І я ще можу тобі це дати. Я люблю тебе і хочу допомогти. Бо ти — це я! Диявол ховається в тобі. Щоб його побачити, варто лише підійти до люстерка.