Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Я зосередив всю свою увагу на ньому, пригадавши першу заповідь Воїна: «Майбутнього нема. І минулого нема. Є тільки тут і зараз».

— Вітаю тебе, Хохол! — вирвався з його пащі хрипкий голос. — Готуйся, то прийшов твій кінець!

— Ну, по-перше, я не хохол, а українець! Запам’ятай це, підарасе! — відповів я, поправляючи чуба. — А от кому з нас прийшов кінець, нехай виявить цей герць. Чи готовий ти битися чесно і до кінця?

— Ти спитай це в себе, сцикло. І запам’ятай: не той підарас, що в жопу дає, а той — хто не дає, але всього хоче! Значить, ти і є — підарас!

Як водиться за звичаєм герцю, він спершу розпочав бійку на словах, почавши з образ у мій бік. Я мусив відповідати.

— Вибач, я не зовсім розумію, яким ти місцем розмовляєш? Якщо ти робиш це дупою, то значить там у тебе голова. А якщо в тебе на місці голови дупа, то про що з тобою говорити?

— Гадаю, ти вже мрієш, аби я утнув твої яйця оцим серпом? — здійняв він угору сріблястий півмісяць.

— Боюся, що скоріше я тобі встромлю в дупу обушок оцієї сокирки, — здійняв я вгору гуцульську бартку. Готуй вазелін, їбучий!

— Бережи яйця, дрімучий!

І тут мій ворог наніс перший удар!

Срібляста блискавка майнула перед очима, я тільки й встиг відсахнутись. Він одразу захотів стяти мені голову, та дзуськи! Відстрибнувши назад, я встиг напоготовити сокирку і другий удар його серпа прийшовся на мідяний окоренок, що вибухнув цілим снопом іскор. «Будь сильним. Тримай удар» — згадалася друга заповідь Воїна.

Його зброя виявлялася чарівною, адже дуга серпа подовжувалася настільки, наскільки він того бажав. «От гандон!» — подумав я, тільки й встигаючи ухилятися від його ударів, добре пам’ятаючи: «Відступаючи, завжди думай про напад».

А й дійсно, вже за хвилину шал першої атаки почав сходити на пси. Ворог був значно важчим за мене. Хвацько орудуючи серпом, він швидко видохся. І вже не полум’я, а чорний дим валив у нього з пащеки. У той час як я знаходився у прекрасній фізичній формі. Три тижні танців на майдані давалися взнаки. Мої м’язи зробилися гнучкими і твердими, як криця. Як сказав би Джек Лондон: «Жодної унції жиру не мало його тіло». Долоні вправно стискали мідяний окоренок, і вигострене лезо сокирки нагадувало жало оси.

Дочекавшися слушної миті, я зробив декілька стрімких обертів навколо себе і щосили дряпанув ворога. Сокирка легко розтяла чорний комбінезон, але, замість закривавленої плоті, з-під шкіри виблиснув матовий метал.

— Гнійний підор! — аж задихнувся я від гніву. — Кольчугу під шкіру вдягнув!?

— А ти думав, що тільки ти найобувати можеш? Підписав Договір голубиною кров’ю, а тепер дивуєшся, що я вчиняю так само?

«Ну що ж, — подумав я, — раз пішла така заруба, треба діставати козирного туза з рукава».

Я ще мав у своєму набутку декілька заборонених прийомчиків. Здається, трапилась слушна нагода ними скористатися.

— Гей, я здаюся! — голосно вигукнув я, щосили підкидаючи в повітря сокирку.

Та поки мій ворог, задравши пику, слідкував за її польотом, я, сильно відштовхнувшись від землі, правою ногою наніс йому потужний удар у щелепу. Зуби з пащеки так і сипонули на асфальт, а сама мавпа, відлетівши убік, випустила з рук серпа. У ту саму мить сокирка знову опинилася у мене в руках. Одним стрибком подолавши відстань між нами, я заніс її над головою супротивника.

— Не честно-о-о-о-о-о! — заревла трибуна, де зібралася уся нечисть.

— Лежачого не б’ю-ю-ю-ю-ють!!! — заверещав підор, прикриваючи голову пазуристими лапами.

— Піднімайся, погань! — шляхетно проказав я. — Ми багато разів найобували один одного. Але прийшов час у чесному герці визначити, хто з нас сильніший! — проте не втримавшись, таки копнув його ногою по яйцях.

Та моя нога наштовхнулася у пахвині на щось тверде. Здається, ця мерзота ще й на яйця вдягла захисну мушлю.

— Ой-ой-ой, — удавано заплакав підарас, хапаючись за геніталії, але в ту ж мить вправно підсік мене знизу правою лапою.

Якого там «лежачого не б’ють»! Як тільки я впав на спину, ліваки на трибуні щосили заревли: «Убий його! Убий бандерівця! Убий націонал-фашиста! Мочи натурала-а-а-а-а!».

Підхопивши з асфальту серпа, мавпа раз у раз завдавала ударів, від яких я ледве увертався, відбиваючись окоренком сокирки. І раптом трапилося страшне. Під навалою тих ударів мій вірний бойовий товариш, сувенірна гуцульська бартка, не витримала. Вона тріснула, лишивши у мене в руках тільки дерев’яний обушок, в той час як металева частина відлетіла убік. В ту саму мить ворожа зброя, розпоровши свитку, увіп’ялася мені в плече. Перша кров пролилася на землю.