Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Напнувши шапку на самі очі, я виринув з-за кута і, наставивши вперед голову, почав бодати нею вперте дощове повітря. Поволі мене охоплювала тривога. Ледь долаючи двадцять метрів за хвилину, чи дістануся я вчасно на місце дуелі? Нараз якесь недобре передчуття тьохнуло в серці. Затулившися від вітру рукою, я розплющив очі, глянувши собі під ноги. Ще крок і я зірвався б у чорне коло відкритого каналізаційного люка, з головою занурившись у лайно. Але якісь сили берегли мене від пасток, що їх нагородили на моєму шляху старі підараси. Ця думка надавала снаги. Крок, ще крок і он вже метрів за двадцять ліворуч видніється рятівний закапелок. Діставшися слизького рогу, я, зачепившися за нього рукою, обдерши до крові пальці, завалився.

Сюди дощ та буря не мали доступу. Уся одіж моя набрякла від води і була заляпана брудом. До розкішної парчової свити приліпилися декілька недопалків, обгортка від печива та кілька гнилих, роздушених виноградин. Я потрусив складками шароварів, з яких випали дохла миша, шкоринки від апельсина, шматок надкушеної ковбаси та використаний презерватив. Ці гомики знущалися наді мною!

Декілька разів упродовж наступних п’ятнадцяти хвилин я робив спроби дістатися до наступного кварталу, але буря раз у раз відкидала мене назад. Врешті, зовсім знесилений, я знову завалився в рятівний закапелок. Хотілося вити з розпачу!

І раптом у голові спалахнула рятівна думка. Прощаючись, мій Наставник подарував можливість загадати одне-єдине бажання. У вихолі подій я зовсім забув про це! Глянувши на свої недорогі, але вірні «Casio», побачив, що ледь не втратив таку можливість. Годинник на руці показував двадцять дві хвилини на третю.

«А що, як загадати мені опинитися зараз вдома у Києві в зручному ліжку в батьківській квартирі?» — ворухнулася в серці малодушна думка, але я відкинув її від себе, як отруйну гадюку.

«Хочу зустрітися із дияволом обличчя до обличчя. Стати з ним на герць» — цього понад усе бажала душа моя.

«От тепер ти дійсно став дорослим!» — почувся здалеку голос Наставника.

Тієї ж миті потужна сила зняла мене в повітря.

Виринувши з-за хмар, я побачив унизу темне місто.

Буря вщухла, але наробила багато лиха. Світилися лише ті ліхтарі, що живилися від автономних джерел. Вдалині довгими ланцюжками протягнулися злітно-посадкові смуги единбурзького аеропорту. На рейді затоки мерехтіли різнокольоровими вогниками гігантські океанські контейнеровози та американський авіаносець «Німіц». Королівський замок, що у хвилях світла кожну ніч плив над містом, теж був темним.

Я поволі опускався на площу перед замком, де зазвичай відбувалися військові паради, або, як кажуть шотландці, «тату-шоу». Та тільки чоботи мої торкнулися землі, навколо вибухнуло яскраве світло, а повітря сколихнув шалений рев.

У світлі прожекторів я стояв посеред площі, обличчям до центральної брами замку. Ліворуч від мене гула і скаженіла трибуна, вщерть заповнена дикими потворами. Були тут і пухирчаста жаба із синюшною відьмою, і в’юнкий пан у тюрбані, і чумні підлітки, і пацюки — гомосєкі. І міс Космо, і Доріан, і Білл Гейтс у костюмі ельфа, і Даміан Хьорст, і Чарльз Саатчі, а ще їхні друзі — кінозірки, поп-артисти, кицьки з м’якими лапами, чорний баран з іклами, як у кабана, росомахи з ведмежими тулубами.

Подивившися праворуч, я побачив лише поодиноку постать. Це була Катерина в національному українському вбранні. На грудях її виблискували яскраво-червоні коралі й срібні дукачі, а голову прикрашав розкішний вінок із жита, соняхів, волошок та маків. Самотня сиділа в самому центрі трибуни, поклавши руки на коліна.

І раптом повітря, як завісу в храмі, розідрали потужні звуки крейзанутої електрогітари. То були перші акорди всесвітньовідомої композиції гурту AC/DC «Highway to hell».

З брами Королівського замку в клубах диму й спалахах вогню, наповнюючи повітря запахом сірки, назустріч мені рухався мій ворог.

Ось яким він був: Вогонь виривався у нього з пащі і два покручені роги здіймалися над його головою. Між ними куражились язики синього полум’я. Все тіло його було закуте в чорний шкіряний комбінезон, і довгий плащ у вигляді американського прапора вився за спиною. Чорні рукавиці були в нього на лапах, а крізь них проривалися гострі пазурі. Взутий він був у важкі, підковані металом, чоботи. Чорна шкіряна маска закривала морду, а крізь прорізи для очей дивилися на мене два мутно-сірих ока. На кого він був схожий, мій ворог? На величезну мавпу, що тримала в лапах добре вигострений срібний серп.