Антон Мухарский - I am not Russia - неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Влітку безхатченки майже до ранку палили багаття у металевій діжці, ховаючись від поліції за громадською вбиральнею, розташованою у низині Іст Принцес-стрит Гарден.

Позавчора до них прибився один персонаж, який називав себе «грейт раша артіст» і поводився дуже дивно. Мало того, що він забрів сюди, маючи в руках два пакети, забитих під зав’язку дешевим португальським вином, так наступного дня дав Айку цілих сто фунтів, аби той закупив якоїсь їжі і ще дві дюжини пляшок дешевого пойла для всієї компанії. Лишень весь час питався: де тут найближчий телефон і хто в разі чого зможе терміново викликати «швидку»? З моменту прибуття до табору він бухав нарівні з усіма, але з настанням ночі полишав компанію, вмощуючись біля сміттєвих пакетів, наче щось пильнував. У таборі його поза очі так і називали «Раша».

— Ей, Раша, ти не спиш? — поцікавився у нього Боб Марлі.

— Заткнісь, прідурок, кажется, щас начньотся.

Майже відразу по його словах, на купу сміття впало людське тіло, зірвавшися з оглядового майданчика, розташованого на скелі на висоті ста футів.

— Бєгом! Бєгом визивай «скорую»! — схопився з ніг Раша. — Кол ту амбуланс, прідурок! — заволав щосили, кидаючись розгрібати сміття, в купах якого лежав непритомний молодий хлопець у костюмі ковбоя Мальборо.

Темрява на якусь мить накрила мене. Але відразу по тому все потонуло у всеосяжному сяйві. Я плив у ньому, намагаючись вловити бодай звук. Проте нічого, окрім тиші і світла, довкруж мене не було. Навіть подумалося: а що буде, коли заплющити очі? І в ту саму мить, коли я стулив повіки, то побачив себе ніби згори. Ось тіло моє у костюмі ковбоя Мальборо лежить на смітнику, серед чорних мішків, а Микитич (звідки й взявся?) намагається мені робити штучне дихання.

— Як так може бути, — дивуюся, — що лежачи на смітнику, я одночасно пливу в морі світла? І де я справжній? Чи той, що лежить на смітнику? Чи той, що пливе у світлі?

Не знаю, скільки часу я провів у своїх роздумах, збагнувши одну дуже важливу річ: навіть коли ти лежиш на сміттєзвалищі, насправді можеш плисти в потоках світла і навпаки. Виявляється, що життя — сон тіла, закутого в темряву. Та тільки я дістався цієї істини, як десь поруч пролунав голос:

— Ти дійсно довбойоб? Чи просто прикидаєшся?

Ураз сяйво, у якому я плив, почало тьмяніти, розвіюватися, і за якусь мить я побачив, що стою на зеленій галявині, посеред якої у вже знайомому мені кріслі-гойдалці сидить Наставник і квітучі яблуні сиплять на його коліна рожеві пелюстки. Вдалині граються діти, дуже схожі на мене.

— Якого хєра я тебе вчив? Щоб отак через бабу стрибнути головою вниз з тридцятиметрової висоти?

— Згори мені ті мішки здалися гострими каменями... — намагався я виправдатися. — Адже лютий холод оповив мою душу, саме так, як розповідали колись про це голуби...

— Але голуби ще розповідали тобі про любов і вдячність, які долають лютий холод! Подивися на своїх онуків, які граються в мене за спиною, — вказав Наставник туди, де гралися діти. — Ти хочеш, щоб їх не було? — здається, він розлючений не на жарт. — Ти бачив світло?

— Так.

— Ти був у темряві?

— Звичайно.

— То де ти справжній? Той, що лежиш у карнавальному костюмі на смітнику в Единбурзі, чи той, що стоїш переді мною?

— Хочеться вірити в того, що стоїть перед вами... — ніяково знизав я плечима.

— Ні, ти маєш визначитися: або ти вдягнене в карнавальний костюмчик слабкодухе лайно, якому місце саме на смітнику, або ти, бляха-муха, Воїн, якого я плекав у тобі все життя. Зауваж, плекав поволі, старанно, відкриваючи тобі сторінку за сторінкою. І навіщо? Щоб ти за першого серйозного випробування покінчив життя самогубством? Га? Ану повтори мені абсолютну істину, якої я тебе вчив?

— Усі підараси — люди. Але не всі люди — підараси! — слухняно белькочу я.

— Це, до речі, стосується і жінок!

— В якому сенсі? — перепитую, піднімаючи голову.

— А от вдумайся по-справжньому в ці слова і тобі відкриється істина!

— Невже Катерина?..

— А ти як думав? Так що бігом виправляй свою помилку. І наостанок — я дарую тобі одне бажання, яке ти можеш використати впродовж наступної години. Це перевірка твоєї зрілості. А тепер — уперед!!!

— Пульсу нема. Перша двадцять три ночі. Констатую клінічну смерть. Ми втрачаємо його. Готуйте електрошок — це були перші слова, які я почув у новому житті.

Бригада лікарів-реаніматорів на ношах тягла мене до карети «швидкої допомоги». Поруч, широко розмахуючи руками, крокував Микитич. Я не хотів лякати їх різким рухом, а тому повільно відкрив очі, висмикнув із вени голку крапельниці і тихо промовив: