Любко Дереш - Спустошення

— Я вас проведу, пане Федоре, — сказала вона. — Мене звати Каріна. І у нас є спеціальний хід!

Каріна показала йому ключик.

— Це наш приватний ліфт, ми його блокуємо, коли нам потрібно, щоб не чекати черги, — пояснила вона.

Потрапити в офіс Карманова він зміг опісля сканування рогівки ока й великого пальця і проходження через металошукач.

— Потім процедура спроститься, — заспокоїла його Каріна, стукаючи каблуками по викладеній білим каменем підлозі офісу. — Ось тут у нас кухня, це ще нерозпаковані картини. Пробачте, ми нещодавно переїхали. А ось кабінет Дмитра Івановича. Дмитре Івановичу, до вас прийшли!

Федір ступив крок у напівтемряву кабінету Карманова й одразу ж відчув, як земля захиталася під ногами — широка панорама Києва розкинулася просто перед ним.

— Вражає? — задоволено озвався Карманов. — Сідай, — припросив він. — Пробач за безлад, ми щойно переїхали. Це все моя домашня колекція.

Він схопився з крісла і підскочив до коробки з нерозпакованими речами.

— Зараз я тобі щось покажу, — сказав він. — Чекай, хвилиночку.

Серед згортків дістав один, довгий, і став розгортати його. З вощеного паперу Карманов дістав вигнутого самурайського меча у піхвах.

— Дивись,— він вийняв меча з піхов.— Це оригінальний, дев’ятнадцяте сторіччя. Він з дефектами сталі. Але мені подобається його форма.

— Карманов, не відриваючи погляду від меча, став водити ним у повітрі, відставивши одну руку для рівноваги, наче у двобої. — Бачиш, шкіряні ремінці? Для них береться шкіра з живота морського ската. Понюхай клинок. Чуєш? Це гвоздикова олія.

Федір благоговійно взяв до рук катану, зважив її у долонях, а потім приблизив до носа, аби вдихнути запах змазки. Прийнявши клинок назад, Карманов зробив кілька ударів мечем у повітрі, після чого з особливим блиском в очах поглянув на Могилу.

— План зустрічі такий. Кокаїн з клинка меча, як самураї. А потім саке. Піде?

— Подивимося, — озвався Федір. — Для початку, може, зелений чай?

— Ти класно бачиш людей, Могило, — почав Карманов, коли їм принесли зеленого чаю. — Я теж щось, можна сказати, бачу. Але я не бачу людей — я бачу, як у світі течуть гроші. І гроші самі йдуть до мене. До цього дня про нас ніхто не знав, і ми ніде не світилися. А зараз нашу компанію дуже сильно пресують. Кілька місяців тому я зрозумів, що більше розвитку не буде. Треба міняти вектор. І я запропонував своїм партнерам зробити радикальний поворот нашого синдикату. Я висунув ідею про те, що весь бізнес, поки це ще можливо, потрібно продати, а гроші вкласти у розвиток інноваційних програм і технологій. У побудову креативної економіки. Мене не зрозуміли. Я вдруге пояснив їм, про що йдеться, пояснив, як це працює. Я їм пояснював: треба вкладати в когнітивні технології, в інновації. А вони просто не зрозуміють, в чому цінність інновацій. Коли вони побачать, що пішов процес, буде вже пізно, розумієш? Тоді ми матимемо вже нову імперію з такими перспективами розвитку, які їм і не снились, з їхніми вугіллям і нафтою. Ера вуглеводневої демократії закінчується. Настав час нових джерел енергії, нового мислення. Світові потрібна освіта. Усі хочуть зрозуміти, як надбудуватися над цим процесом. Вони не повірили. Я намагався показати їм, що це працює, а вони просто злякалися. Середньовічна ментальність, розумієш? Якщо чогось не видно, значить, цього не існує. Коротше, це важко — зараз ми у складному процесі сепарації, та я готовий рухатися далі сам. Я готовий віддати їм навіть більше, ніж планував — лише не бути б зв’язаним по руках і ногах зобов’язаннями.

— Пожертвувати сливою, щоб зберегти персик, — прокоментував Федір.

— Ти читав Сунь-Цзи? — усміхнувся Карманов. — Теж обожнюю його. Так, пожертвувати старою сливою, щоб короїди не перекинулися на персикове дерево.

— Чим ви плануєте займатися зараз? — поцікавився Федір.

— Психотехнології, — очі Карманова звузилися. — Я хочу рухатися в цьому напрямку. Є серйозна аналітика. На ось, переглянь, Карманов дістав з шухляди журнал «Деньги&Власть» і поклав перед ним.

— Ти щось чув по Бориса Гурова? Я слідкую за цим чоловіком вже чотири роки. Я хотів би, щоб ми почали з ним співпрацю.

Федір розкрив журнал і пробігся очима по інтерв’ю з Гуровим: кілька експертів, серед яких був і згаданий Гуров, розмірковували про перспективи зміни технологічних устроїв і про світову економіку напередодні великого колапсу.

Борис Гуров, раптом пригадую я, — це ж той самий екстремолог, до якого на заняття їздила в Київ Глаша. Це відкриття дещо бентежить мене, і я стараюся приховати це від Карманова. Я починаю впізнавати почерк Зони, її характер. Вона наче постійно вказує мені на щось, що лежить поза подіями, немовби вона наділена своїм особливим розумом, котрий достатньо тонко знає мене й закапелки моєї натури.