Любко Дереш - Спустошення

Федір пішов на кухню, навстіж відчинив двері на балкон і, поки готувалася кава, вийшов на повітря викурити першу, найкращу за день сигарету.

Пахне теплом і сухим листям. У місто крізь ранки вкрадалася осінь. Осінь — хороша пора міняти щось у житті. Цей запах свіжості в повітрі після задушливого літа наче сам додавав сміливості й робив неможливі речі зовсім близькими.

Смирна прокинулася близько дев’ятої. Федір чув, як вона довго ходила з кухні у ванну, з ванної в кімнату, то включала душ, то сопіла, роблячи вправи з йоги. Він сидів на застеленому ліжку зі щоденником у руках і закреслював пункти з плану власного життя, складеного ще два роки тому. У День народження він завжди намагався робити підсумки і ставити нові цілі на рік, та цього разу, здається, йому кортіло просто вирвати всі ці плани разом із сторінкою, зжувати їх і виплюнути у вікно. Поруч із ним лежали відкриті «Коран» і «Рамаяна», які він читав з однаковою неуважністю ось уже котрий місяць. Коли Смирна постукала в двері, він збирався викинути у вікно записник — разом з усіма замітками, цитатами і контактами, які там були.

— Кави? — спитала вона обережно, спіймавши на собі його лютий погляд.

— Без молока і без цукру, — гиркнув він і розпластався. Смирна спробувала зайти, та Федір одразу ж попередив: — Не наближайся, я не в гуморі, — і вона сумирно ретирувалась геть.

Федір прикрив голову записником, щоб якось зупинити галоп думок і, здається, це якось допомогло.

Випивши зі Смирною кави, він сказав, що має зробити ще кілька справ у місті, й запропонував їй самій вирішити, хоче вона залишатися чи кудись піде. Здається, таке байдуже ставлення трохи ошелешило Смирну, однак вона зіслалася на те, що наразі немає куди піти.

—У мене в батька психічні розлади. Я не можу залишатися в домі, коли в нього припадки.

— Добре, — сказав він. — Можеш купити якихось продуктів, — і залишив їй кілька купюр, а сам сунув ноги в капці — на вулиці було все ще достатньо гаряче як на вересень — і рушив у вересневе тепло дня вирішувати свої справи.

Справа була всього одна — потрібно було зайти на студію і пояснити, що він уже не продовжуватиме контракту, і зробити він це хотів щонаймиролюбніше.

Перш ніж вирішувати остаточно з телеканалом, Федір, ще не виїхавши з двору, набрав Карманова.

— Федоре, вітаю, — почув він бадьорий голос. — Як справи?

— Вітаю, пане Дмитре. Дзвоню щодо нашої недавньої розмови. Хочу предметніше обговорити співпрацю.

— Дуже радий це чути, — негайно озвався той. — Можемо зустрітися прямо сьогодні, якщо ти не проти.

— Я вільний весь день.

— Прекрасно. Можеш під’їхати прямо до нас в офіс, це вже саме по собі буде досвідом, який розширює свідомість. Тут у нас панорама з двадцять сьомого поверху. Дуже надихає на ділові розмови. Тут і поговоримо, гаразд?

— Яка адреса?

Карманов продиктував адресу — це був великий бізнес-центр за п’ять хвилин пішої ходи від квартири Могили, тож Могила ще раз подумки зауважив, як раптом речі, які він не збирався ніколи зв’язувати, неочікувано зустрілися і поєдналися сюжетною ниткою в нову послідовність. Навколо нього запрацювали приховані механізми, і з’явилося відчуття, що тепер він, аби встигнути переходити з однієї шестерні долі на іншу, не має права ловити ґав — тепер, поки коридор відкритий, необхідно лише прямувати за білим кроликом.

На студії його звільнення сприйняли спокійно, і це навіть дещо ранило Федора — він гадав, за нього битимуться до останнього.

— До нас саме приходить нова ведуча, — сказала директорка. — Аксель Гожинська. Ми її поставимо замість тебе, якщо ти не проти.

Звісно, він був не проти — єдине тільки, він не очікував, що якась собі Аксель на раз-два може замінити його — легендарного й одіозного. Після розмови з директоркою він випив пляшечку кока-коли і викурив кілька сигарет, перш ніж отямився. І нагадав собі, що все відбувається, як він і хотів — час залишати минуле, час рухатись уперед.

На лоббі його зупинила охорона, і Федір набрав Карманова.

— Зараз тебе зустріне Каріна, — сказав йому той.

Натовпи працівників звільняли бізнес-центр, наче під час радісної евакуації. Над турнікетами висіли годинники: на одному з них був час за Києвом, на іншому — за Москвою, на третьому — вказувався час за Лондоном. За кілька хвилин, що однаково наблизили сутінки в усіх трьох містах, за ним спустилася секретарка Карманова.