Світлана Талан - Спокута

Якось Тоха збирав у череду корів на хуторі і, як завжди, підійшов до паркану Ганни та Андрія. Крізь щілину в паркані він побачив незнайому жінку. Хлопець вже хотів крикнути: «Де ваші корівки?!», коли зрозумів, що вже десь бачив ту жінку. Він потер лоба долонею і згадав: це була саме та жінка, яка бігла полем! Він її бачив один лише раз і здалеку, але помилитися не міг. Жінка пішла в хату, Ганна вигнала із двору корів, і Тоха цілий день ходив замислений і в роздумах. Увечері вдома за столом він сказав:

– У тітки Ганни живе та тьотя, що бігла полем.

– Яким полем? Про що ти, синку? – спитала його мати.

– Тьотя, яка бігла полем, – повторив хлопець.

– Чого б вона бігала полем? Не вигадуй! – озвався батько.

– Тоха ніколи не бреше, – образився хлопець.

– Тато не сказав, що ти збрехав, – лагідно сказала мати. – Коли та тьотя бігла полем?

– Коли машина впала у прірву з мосту й загорілася.

– У той самий день?

– Ага! Тоді тьотя бігла полем, – кивнув головою хлопець.

Уранці Тоха підійшов до садиби Ганни та Андрія разом із матір’ю. Ганна вигнала корів і жінка, ніби ненароком, поцікавилася:

– Як себе почуває племінниця?

– Дякую, вже добре, намагається допомагати полоти бур’яни на городі, – похвалилася Ганна.

– Так кажете, сусідко, що ви її привезли з інтернату?

– Еге ж.

– Ніхто не бачив і не знав, щоб ви кудись виїжджали, – зауважила жінка.

– А я маю всім доповідати?

– Та ні. А ось мій Тоха бачив, як Марта в той день, коли машина розбилася, бігла полем у напрямку вашої садиби.

– Тоха? Та він же… Нехай не вигадує. То йому здалося, – сказала Ганна.

За кілька днів по тому до Ганни навідався дільничний інспектор і поцікавився документами Марти.

– Документів у нас ще немає, – пояснила Ганна. – У пожежі згорів паспорт Марти, тож в інтернаті сказали, що все поновлять, оформлять як годиться і сповістять.

– І коли це буде?

– До зими все зроблять, ось тоді й приходьте, а зараз ідіть, не турбуйте бідолаху, вона й так усього натерпілася, – не змигнувши оком, сказала Ганна.

Вересень місяць непомітно й тихо прийшов на зміну останньому місяцю літа. Він лагідно, лише деінде торкнувся долонею верхівок дерев, залишивши на листі золотавий відтінок. Небо все ще було прозоре та бездонно синє і рання осінь була неймовірно прекрасною у своєму мовчазному сумі прощання з літом…

Івасик не мав звички милуватися принадами чарівної осені: увесь час у справах. Помічав красу природи лише тоді, коли іноді вибирався з компанією на шашлики. Стояли теплі, але вже не спекотні дні, і в нього мимохіть майнула думка, що було б непогано якось вибратися в ліс на відпочинок, поки не задощило. Але коли? Відходили в інші світи його афганські побратими. Помер від хвороби ще один із тих, хто дихав разом із ним розпеченим повітрям Афганістану і пройшов крізь пекло, але Івасик дізнався про це лише нещодавно. Він не був на похоронах, але вирішив поїхати підтримати родину померлого на сороковини. Івасик зателефонував Романові й запропонував поїхати на поминки разом із ним.

– Вибач, друже, але я не поїду, – сказав Роман.

– Чому?

– По-перше, я не був із ним знайомий, по-друге, нещодавно провів доньку за кордон і зараз мені потрібно звикнути знову жити самому, – пояснив Роман.

– Як знаєш, – сказав Івасик і, не попрощавшись, відімкнув мобільник.

Івасик сів в автівку, включив навігатор і вже за мить мчав трасою. Він проїхав міст, з якого зірвалася вниз Катерина, згодом повернув праворуч і поїхав у бік хутора по ґрунтівці. Чоловік захотів пити і пошукав пляшку з водою.

– Дідько! – Івасик вилаявся.

Він забув воду вдома, але на його щастя навпроти першої хати хутора помітив колодязь.

– Воно й на краще, – подумав Івасик. – Уже давно не куштував колодязної води.

Він пригальмував машину й помітив біля паркану на лавці вродливу жінку. Вона сиділа з лозиною в руці і, напевно, випасала курей, які попід парканом щипали зелень. Івасик підійшов до колодязя і побачив, що на барабані немає цеберки. Він зазирнув усередину колодязя і розчаровано зітхнув – у ньому не було води. Він попрямував до жінки, яка була повернута до нього боком, привітався.

– І вам доброго дня! – привітно відповіла вона, не повертаючи голову.

Івасик про себе відмітив красу жінки, її стрункий стан, високі красиві груди, чорне блискуче волосся і гарні риси обличчя. Навіть дешевенький халатик та потерті домашні капці не могли приховати її привабливість, хоча жінці вже було приблизно років сорок. – Там немає води.