Світлана Талан - Спокута

– І навіщо ми її сюди приперли? – стишеним голосом спитав Андрій. – Хочеш, щоб вона померла, а нас в усьому звинуватили?

– Помовч! – шикнула на нього дружина. – Треба мислити наперед! Я її поставлю на ноги, потім вона стане нам допомагати по господарству. У тебе багато сил? Ні. І в мене вже кожна кісточка від роботи болить. Тож зайві руки по господарству не завадять.

– Руки чи рот? Самі пісне їмо, а ще й її годувати доведеться.

– Усе одно буде більше віддачі, ніж затрат.

– А якщо вона одужає і накиває п’ятами?

– Може бути й таке, – погодилася жінка, – але ти подивися на її одяг.

– Обпалене лахміття.

– Дурним ти був, ним і помреш. Одяг дорогий, взуття, манікюр, тож вона не з бідних. Якщо захоче піти, то віддячить нам за своє спасіння грішми.

Андрій задумався. Може, й справді дружина має рацію? Вона завжди правильно мислить. Якщо незнайомка оклигає, то повинна бути їм вдячною і розрахуватись за їх доброту. Є надія, що так швидше виберуться в місто й вже не будуть гарувати з ранку до вечора.

– Є у мене деякий сумнів, – Андрій почесав потилицю. – Боюсь, що помре в нашій хаті. Що тоді робитимемо?

– Дільничного викличемо і скажемо, що знайшли на городі, занесли до хати, а вона дуба врізала, – пояснила жінка. – Досить ляси точити. Грій воду!

Немало зусиль довелося прикласти Ганні, щоб незнайомку вилікувати. Довелося і в аптеці ліки купувати, і аж за п’ятнадцять кілометрів їхати до знахарки, щоб та мазі та трави від опіків дала. Жінка температурила, стогнала, щось викрикувала й поривалася бігти, іноді приходила на мить до тями, дивилася навколо нерозуміючими очима і знову втрачала свідомість. Андрій весь час зудів, що марна справа її рятувати, не жилець вона, але Ганна мала вперту натуру й не збиралася зупинятися на півдорозі, хоча були моменти, коли вона й сама вже шкодувала, що не відправила незнайомку до лікарні. Але жінка потроху починала йти на поправку. У неї спала температура і якось вона чітко промовила: «Дайте мені води». Її права сторона обличчя мала жахливий вигляд після опіків, навіть верхня повіка нависала над оком так, що їй було незручно дивитися.

– Де я? – спитала вона, коли їй стало ліпше.

– У добрих людей, – відповіла Ганна.

Жінка помовчала, повела очима навколо, здивовано подивилася на Ганну, потім зупинила погляд на Андрієві.

– Я вас не знаю, – промовила вона.

– Я – Ганна, а то мій чоловік Андрій. А як тебе звати?

Жінка наморщила лоба, закліпала очима і злякано поглянула на Ганну.

– Я… Я не знаю, як мене звати… Чому я не знаю?!

– Не хвилюйся, тобі не можна, – Ганна подала їй настій трав. – Попий і спробуй заспокоїтися. Ми тобі все пояснимо. Добре?

Жінка прикрила очі. Ганна подала знак Андрію вийти з кімнати.

– І що тепер робити? – закліпав очицями Андрій.

– Не розумієш? От телепень! Вона втратила пам’ять і не знає, хто вона. Це нам на руку!

– Як це? – розгублено спитав Андрій.

– У мене була рідна сестра Ольга, пам’ятаєш?

– Так. Але ж вона давно померла, ще молодою.

– Саме так. За нашою легендою ця жінка – донька Ольги, яку вона нібито народила по молодості й залишила в дитбудинку.

– І ми до цього нічого не знали, – продовжив думку дружини Андрій. – Але як дізналися?

– Стара сусідка перед смертю мені розповіла, тож ми її знайшли. Тепер треба подумати, як вона в нас опинилася.

Ганна заходила по кімнаті, прикусивши вказівного пальця. Так вона робила завжди, коли думала про щось важливе. Раптом вона різко зупинилася і луснула себе долонею по лобі.

– Так! Запам’ятовуй, що тобі скажу! – Ганна сіла навпроти чоловіка. – Ось цю нашу врятовану звати Марта. Ольга її народила і, щоб не осоромити родину, покинула маля в дитбудинку. Марта була несповна розуму й жила в інтернаті для інвалідів, а там трапилася пожежа й вона обгоріла. Саме в цей час ми дізналися про неї, поїхали в інтернат і забрали до себе.

– Навіщо забрали?

– Бо вона наша родичка, дурню! Єдина родичка!

– Яка ти розумна, Ганно! – Андрій задоволено посміхнувся. – Як усе розставила по місцях!

– Отож бо! – Ганна гордовито підняла підборіддя.

Незнайомці пояснили жінці, хто вона є і як до них потрапила, вона трохи заспокоїлась і незабаром вже почала потроху ходити по хаті, потім – виходити у двір.

– Ще трохи, і Марта зможе нам допомагати! – раділа Ганна.

На маленькому хуторі новина про племінницю Ганни швидко долетіла до кожного подвір’я. Відкрито ніхто з сусідів не приходив, щоб подивитися на Марту, бо Ганна попередила, що племінниця соромиться своїх опіків, але коли Марта почала виходити на город сапати, сусіди також ішли, аби здалеку поглянути на родичку Ганни.