Світлана Талан - Спокута

Собака виляв хвостом і дивився на хлопця.

– Не хочеш зізнаватися? То я сам її знайду.

Сергій пішов до сараю, відкрив двері й одразу налапав рукою держак лопати.

– Шарику, я ж казав, що сам знайду?

Сергій дочекався, поки в кімнаті Марічки згасне світло, тихенько зайшов до своєї кімнати, дістав сумку з-під ліжка, вийняв звідти пакет із грішми. Він вийняв із пачки дві стодоларові купюри, закрутив целофан і навпочіпки вийшов надвір. Прихопивши лопату, хлопець пішов у край двору, де ріс кущ смородини, відступив від нього на кілька кроків і швидко почав копати яму. На дно ямки Сергій поклав пакет із грішми, закидав землею, притоптав ногами, поверх присипав піском із подвір’я, щоб було непомітно порушену землю.

– Нікому не розказуй, Шарику, що ти тут бачив, – сказав він собаці і погладив його по спині.

…Сергій поступово втягувався в нове життя. Він заходився лагодити паркан, замінив у ньому дошки, які підгнили, на нові.

– Паркан не від людей, – пояснила Марічка, – від вовків.

– Не боїтеся їх?

– Не бояться лише дурні. Кожна людина має свій страх, – відповіла Марічка. – Звичайно, що боюся. Не за себе, бо я можу сховатися в хаті й сидіти, а ось курей та кіз вовки в голодний час можуть повитягати. Іноді доводиться відлякувати їх пострілами з мисливської рушниці, а буває, що доводиться палити на подвір’ї багаття. Вовк, коли не голодний, не страшний, а коли нема здобичі, тоді приходить сюди.

Сергій чистив у курятнику та хліві, де жили кози, ганяв їх пасти з Марічкою на луки, носив додому джерельну воду, косив траву. Іноді він разом із Марічкою ходив збирати трави. Жінка не довіряла йому самому їх збирати, щоб, бува, чогось не наплутав, а коли Сергій ображався, то казала, що при зборі треба читати спеціальні молитви, а він їх не знає. Іноді до неї приходили люди на лікування. Марічка з ними закривалася в кімнаті, і що там робила, Сергій не чув і не бачив. Відвідувачі дякували жінці й залишали їй на столику біля образів муку, рис, макарони, гречку, бо грошей з хворих Марічка не брала. Коли не вистачало продуктів, Сергій спускався з гір униз і йшов у село до крамниці.

Перші тижні минули спокійно і в чеканні. Коли мати не подала про себе знати місяць, Сергій почав не на жарт хвилюватися. Марічка на ніч напувала його чаєм на травах.

– Не бійся, пий, – наказувала вона, – це легке заспокійливе.

Але її чай давав змогу хіба що заснути. З кожним днем тривога в душі Сергія зростала з неймовірною швидкістю.

– Уже не знаю, куди себе подіти, – якось ввечері зізнався Сергій. – Не можу так далі жити, весь час картаючи себе за те, що накоїв. Хотів би влаштуватися десь на роботу по спеціальності, але ж диплом і трудова книжка на одне прізвище, а паспорт – на інше.

– Нещодавно мені сорока на хвості принесла новину, що один із вівчарів зламав ногу, – сказала Марічка. – Можу попросити, щоб тебе взяли на роботу замість нього.

– Це було б чудово! – радісно промовив хлопець.

– І я так думаю. Може, мізки на місце стануть там, серед гір, – промовила жінка.

Ганна вигнала корів і повернулася до хати. П’ятеро годувальниць передала Тосі й заспокоїлась. Жінка знала, що Тоха хоч і має мало мізків, але за коровами доглядає справно, на совість, повертається додому худоба ввечері і сита, і напоєна. Що б вони з Андрієм робили без своїх годувальниць? Корівки допомагають їм наблизитися до здійснення мрії. Років із п’ятнадцять тому Ганна зробила висновок, що старість не за горами, ще трохи часу – і вони будуть не в змозі обробляти великий город, тримати худобу та птицю. До цього якось викручувались, заробляючи собі на життя, на харчі та ліки, продаючи вирощене на городі. А як жити далі? Дітей та родичів нема, тож і сподіватися на допомогу немає чого. Настане час, і хтось із них піде у вічність першим, залишиться лише один, старий, немічний, з мізерною пенсією і без сторонньої допомоги. Не буде кому ані в хаті натопити, ані склянку води подати. Інша справа, якби вони жили в місті. Там, якщо гроші є, то можна все купити в крамниці, а не корячитись на городі, узимку – тепло, гріють батареї, а якщо хто самотній, то соціального робітника приставлять, щоб хоч харчі та ліки купував.

– Вихід один, – вирішила Ганна, – потрібно збирати гроші, щоб купити в місті квартиру. А ще було б краще – свій приватний будинок. Тоді б і сусіди за стіною не заважали, і те саме централізоване опалення, і магазини поруч, а захочеш подихати свіжим повітрям – вийди у двір і дихай, скільки влізе.