Світлана Талан - Спокута

– Ти давно робив ремонт у «Роірі»? – спитав Микола.

– Давненько.

– Тоді зачини заклад на місяць, зроби ремонт, а за цей час ми спільними зусиллями приведемо тебе до тями, – порадив друг.

Роман пристав на пропозицію Лисого й наступного дня поголився, прийняв душ і пішов на роботу. Того ж дня на дверях закладу з’явилася табличка «Зачинено на ремонт» і незабаром наймані робітники заметушилися всередині будівлі.

Якось ввечері Роман був у Лисого і за чаркою пожалівся, що тепер у нього нікого нема.

– Мама померла, батько – ще раніше, дружина також, а тепер я втратив Катрю, – сказав Роман. – Світ такий великий, але я самотній.

– Не мели дурниць! – зупинив його Микола. – Який ти самотній? У тебе є донька!

– Так. Іринка, – кивнув головою Роман. – Лише вона тримає мене на цьому світі.

– Ось у мене й справді нікого нема, – сказав Микола.

– Як нема? Узагалі нікого?

– Можна сказати й так, – помовчавши, промовив тихо Микола.

– Ні, ти мені скажи чітко, – п’яним голосом попросив Роман. – Є у тебе хтось із рідні чи нема?

– Не люблю про це говорити й нікому не розповідав.

– То розкажи мені! Ти мені друг чи хто? – Роман обійняв Миколу за плечі. – Насправді ми з тобою раніше були лише знайомі, а тепер ти мій друг. Я за тебе всім дам у пику! Віриш мені чи ні?

– Ти просто п’яний, – незле дорікнув Микола.

– Я знаю, що я п’яна свиня, – погодився Роман. – Ось мине біль і я не питиму.

– Біль душі не втопити в чарці.

– Гаразд, нехай буде так. Так ти мені розкажеш про свою рідню?

– Що тобі розповісти? – задумливо промовив Микола й запалив цигарку. – Про те, як малий Миколка зростав у благополучній родині, де були батько, мати і брат Сашко. Але в родині, як кажуть, не без виродка, один син у батьків був розумний, інший – дурень. Коли хлопчики виросли, то Сашко пішов вчитися на юридичний факультет університету, а Миколу виперли з профтехучилища за погану поведінку і ще гірше навчання.

– Але ти не дурень! – грюкнув по столу кулаком Роман. – І погані оцінки не означають, що людина погана.

– Тоді я так і думав, – продовжив Микола. – Не зізнався батькам, що не закінчив навчання, брехав, що вчуся, потім сказав, що вже влаштувався на роботу. Потрібно було десь брати гроші, щоб довести батькам, що я працюю, тож знайшлися друзяки, з якими я пограбував магазин. То була моя перша крадіжка. З неї все почалося.

– І тебе посадили?

– Так. На суд прийшли мої батьки і брат.

– Ось бачиш! Вони тебе підтримували!

– Не вгадав. Вони прийшли зробити спільну заяву про те, що більше не хочуть мене знати й бачити, бо я осоромив їх родину.

– І що? – глипнув на нього Роман.

– І все. Спочатку я писав їм листи, просив вибачення – усе марно.

– Не відповідали?

– Отримав один лист, де було те саме: ніколи не приходь додому, бо в тебе його немає. Батьки зреклися мене, написавши, що в них є один син Сашко й вони більше нічого не хочуть про мене чути.

– І ти не знаєш, як вони зараз? Чи живі ще?

– Нічого не знаю. Я насправді самотній. Вовк-бірюк. Ані батьків, ані брата, ані дружини.

Запанувала мовчанка. Кожен із чоловіків задумався про своє життя. Тишу порушив Микола, дзенькнувши чаркою по пляшці.

– Давай, друже, ще по одній, і на сьогодні баста! – сказав він.

– А ти не хочеш побачити своїх батьків? – спитав його Роман.

– Сам не знаю. Знаєш, мучить совість, бо я їх син, а нічого про них не знаю. Неправильно це якось, хоча в душі є образа.

– То давай їх розшукаємо!

– Не зараз. Я ще не готовий.

– А я шукав сина Катрі, але не знайшов, – сказав Роман, хильнувши чергову чарчину горілки. – Сергій вже не дитина, але ж він залишився без матері, можливо, потребує підтримки, до того ж він влип в одну неприємну історію. Я дав слово Катерині допомогти їм… Син, напевно, не знає, що матері в нього вже немає. Та й невідомо, де він зараз сам. Я звертався до знайомої у паспортний стіл, та й там мені не допомогли його знайти.

– Ти не знайдеш його, – зауважив Микола, хрумнувши огірком.

– Як не знайду?

– Скоріш за все, він живе під іншим прізвищем.

– Звідки ти знаєш? – Роман здивовано поглянув на Миколу.

– Добряче ж тобі перепало, сердешний. Я ж на твоє прохання зробив Катерині та Сергію нові паспорти. Це було за добу перед тим, коли ти опинився в лікарняному ліжку без тями. Тепер він Гавриленко Сергій Максимович.

Роман отетерів від почутого. Справді, як він міг забути, що на прохання Катерини занотував і їй, і синові нові паспортні дані, узяв у неї фото й передав це Миколі!? А потім же він сам передав їх Катрі, коли привіз її до свого клубу. Безумовно, це наслідки поранення і наступного стресу після тієї фатальної аварії… Одна аварія звела його з Катрею, інша – відібрала, тепер вже назавжди… Він посидів мовчки, намагаючись зрозуміти, як йому тепер шукати сина Катрі. Тепер перше, що спало на думку, – це звернутися ще раз до паспортного столу, а ще до Івасика, нехай він проб’є його по своїх каналах. Може, бандюки зводять із Сергієм рахунки?