Світлана Талан - Спокута

Тоха ходив від двору до двору, стукав палицею батога у хвіртки садиб і голосно волав: «Агов! Де ваша корівка?!» Корови з подвір’їв виходили доволі швидко, не те що ввечері, бо поспішали на луки, де є соковита трава, а Тоха – до своїх друзів. Він знав, що вранці Гапочка з Кирею кудись підуть добувати харчі й повернуться аж в обід, ось тоді вони й зустрінуться. А Тоха має ще приєднати корів зі свого хутора до стада й до обіду буде стежити, щоб корови вдосталь напаслися, щоб бодай не пішли на людські городи чи на кукурудзяне поле. Потім вони захочуть пити й Тоха погонить їх до мосту, де є невеличкий потічок. Корови нап’ються водички, будуть ситі й стануть спокійними і лінивими. Якась із них ляже в траву, інші будуть поволі щипати зелену травичку, а Тоха зможе пообідати зі своїми друзями.

Хлопець гнав стадо, уявляючи, як Гапочка буде варити на вогнищі в каструлі супчик або картопельку. Мама хлопця готувала смачно, але приготоване на вогнищі мало свій особливий смак. Їжа була надзвичайно смачною: у ній часто плавали маленькі чорні вуглинки й вона пахла димом. Тоха, поринувши в солодкі мрії, непомітно дістався до луків. Корови розбрелися й уткнулися мордами в траву. Хлопець вирішив, що поки нехай трохи вгамують голод тут, а потім він пожене їх далі, у ярок, де трава густіша. Тоха подивився в бік мосту. По дорозі мчали машини, які були схожі на іграшкові – такі ж маленькі та гарненькі. У нього й досі під ліжком стояла картонна коробка з іграшковими машинками. Мама каже, що він вже дорослий, щоб ними гратися, але Тосі вони подобались, і, коли нікого не було вдома, він нишком діставав коробку і перебирав свої скарби, згадуючи, як колись ними залюбки грався. От якби він не був дорослим, то й досі грався б. Хлопець помітив, як по трасі мчали дві чорні автівки на великій швидкості, ніби намагалися гратися наввипередки.

– Так не можна! – сказав Тоха й посварився пальцем.

Раптом на його очах чорна машина, що мчала попереду, почала падати вниз, у прірву, до потічка, де жили його друзі. Хлопець не встиг зойкнути, як машина гучно вдарилася об землю і враз спалахнула.

– Ой! Горечко! – скрикнув Тоха.

Він хотів побігти туди і подивитися, що там трапилося, але було лячно. Палало полум’я і вгору здіймався стовп чорного диму. Навіть корови на мить перестали жувати і злякано дивилися на Тоху.

– Не бійтеся, я вас не покину, – сказав їм Тоха.

Корови знову взялися щипати траву, а Тоха здалеку бачив, як зупинилася над прірвою друга чорна автівка, потім біля неї ще й інші машини. Тоха з відкритим ротом спостерігав за тим, що діється на мосту, аж потім згадав про свої прямі обов’язки. Він повернувся і зойкнув. Таки знайшлася неслухнянка! Одна корова вже пішла з пасовиська, перетнула дорогу і смикала невисокі пагони кукурудзи на полі.

– Ану йди назад! – крикнув хлопець і швидко попрямував до неї.

І раптом він побачив, як по полю бігла жінка. Здалеку він помітив, що то була незнайомка. Вона спотикалася, падала, підводилася і знову бігла, ніби за нею хтось гнався. Тоха обдивився усе навколо і не помітив більш нікого. Жінка попрямувала в бік хутора і незабаром зникла з очей, тож Тоха завернув корову й знову переключив увагу на міст і палаючу автівку.

По обіді Тоха пригнав корів ближче до мосту, і коли корови припали мордами до води, пішов на розвідку. Він тихенько підібрався до кущів і побачив, що автівка вже не горіла, але навколо неї було багато людей. Хлопець зрозумів, що сьогодні він не зможе зустрітися зі своїми друзями, тож доведеться чекати до завтра.

Наступного дня в обід Тоха визирнув із-за кущів і не помітив ні Гапочки, ні Кирі. Натомість на місці, де впала автівка, було все навколо чорним, обвугленим, валялись уламки машини.

– Гапочко! Киря! – покликав хлопець.

Ніхто не озвався. Тоха з острахом обійшов страшне чорне місце, що чомусь його так лякало, пішов під міст, але його друзів там не було. Він сів на цеглину й вирішив почекати. Час очікування тягнувся довго. Тоха вже почав хвилюватися, що корови знову влізуть у шкоду, тому підвівся, зітхнув і хотів вже йти геть, коли почув чиїсь кроки. По вузенькій доріжці спускався вниз Киря.

– Киря! – зрадів Тоха й розтягнув рот у радісній посмішці.

Коли чоловік підійшов ближче, хлопець перестав посміхатися. Киря не привітався, сів на траву, обхопив голову руками.

– А де Гапочка? – спитав обережно Тоха, сідаючи поруч із ним.

– Нема вже нашої Гапочки, – відповів чоловік глухо.

– А де вона?