Світлана Талан - Спокута

– Ні! – Сергій не зрушив з місця. – Я не можу без тебе! Два роки – нереальний термін!

– Сину! – розпачливо скрикнула й знову дала газу автівці, бо дорогоцінні хвилини були згаяні. – Ти пропустив нагоду бути врятованим. Я сказала «два роки», бо, можливо, мені доведеться десь перебути цей час. Але я тебе не покину, я повернуся. Не хвилюйся за мене: я дійсно сильна жінка й дам собі раду, а ти повинен не пропустити останню зручну нагоду. Обіцяй, що будеш мене чекати.

– Обіцяю, матусю, обіцяю! Лише приїжджай швидше, – схвильовано сказав Сергій і чмокнув матір у щоку в той час, коли чорний «БМВ» вже був так близько, що було помітно, як він подає сигнали миганням фар.

«Опель» знову сховався від зору «БМВ» за невеличким поворотом і Катря дала команду:

– Біжи!

– Не можу! – вогкі очі сина були повні жаху.

– Стрибай! – несамовито закричала вона. – Біжи! Рятуйся!

– Я… – Сергій нерішуче відчинив дверцята.

Катря підштовхнула його рукою.

– Лише так ми зможемо врятуватися! Головне – чекай на мене й живи по-людськи. Коли сядеш у потяг і проїдеш дві години – прочитай листа, що у тебе в сумці.

– Добре, мамо, я буду тебе чекати! – крикнув Сергій і побіг до густої та зеленої маси дерев.

Катерина встигла прошепотіти «Борони тебе, Боже», дочекалася, доки постать сина зникла в гущавині лісосмуги, і подивилася в дзеркало заднього виду. «БМВ», сигналячи й мигаючи світлом фар, невблаганно наближався. «Опель» рвонув з місця й помчав уперед…

Роман помітив автівку Катерини здалеку й зрадів. Залишалося лише наздогнати її, міцно притиснути до себе і вже ніколи не відпускати. Його серце шалено калатало в грудях, відчуваючи скору зустріч та найсвітліші миті їхнього майбутнього. Але чим швидше він наближався, тим більшу швидкість набирала її автівка. Одного разу, коли сріблясте авто сховалося за деревами, Роман злякався, що «Опель» кудись зникне, а разом з ним і його Катря.

– Катрю, Катрю, Катрусю! – кричав він до хрипоти в голосі, ніби вона могла почути. – Люба, кохана, єдина! – волала його душа, а стрілка на спідометрі все більше відхилялася вправо. – Що ти робиш, Катрю?! Зачекай! – закричав Роман і почав несамовито сигналити й подавати знаки світлом.

«Опель» не збирався зупинятися. Тоді Роман вирішив будь-що обігнати його, зупинити свій «БМВ» попереду її автівки й зустріти її, ставши посеред дороги, розставивши руки…

Катерина зрозуміла, що від чорного «БМВ» не зможе відірватися. Тішила думка лише про те, що син врятований. Не хотіла терпіти знущань над собою від гарбузоголового. «Нізащо!» – твердо вирішила. За кілька сотень метрів праворуч від дороги мала бути велика прірва. Вона помітила її ще тоді, коли вивчала із сином топографічну мапу. «Опель» на шаленій швидкості наближався до цього місця. Катря помітила, що «БМВ» майже наздогнав її автівку й щосили, до болю в нозі, натиснула педаль газу. Очі застелила небажана сльоза, яку вона поспіхом змахнула долонею і, кинувши погляд на величезну прірву, прошепотіла: «Ех ви, мої любі зрадники…».

Зробивши різкий поворот керма вправо, Катря спрямувала автівку в бездонну яму. Вона на мить відчула не падіння вниз, а відчуття польоту птаха. Перед очима промайнула рідна батьківська хата серед зеленого тінявого саду…

– Катрю!!! – несамовито, дико рознісся крик Романа над прірвою, яка поглинула його кохання.

Автівки на трасі зупинялися, з них виходили люди і, не знаходячи слів розради, тихо спостерігали, як по щоках чоловіка котяться сльози… А він жодного разу так і не заплакав у пекучому Афгані…

Коли потяг прокотився, вистукуючи на стиках рейок, дві години, Сергій згадав слова матері про якийсь лист у сумці. Він вийшов у тамбур, розкрив сумку. Яким же було його здивування, коли рука налапала пачки грошей! Тут був і лист. Сергій поспіхом пробіг його очима.

«Мій любий сину, – писала Катерина, – я не тримаю на тебе ніякої образи за твій вчинок. Усі помиляються, помилився і ти. Головне, щоб ти не повторив тієї помилки. Хочу, щоб ти знав: я тебе дуже люблю й заради твого щастя ладна зробити що завгодно. Живи, мій любий, чесно, люби людей, тоді й вони тебе будуть любити, чини так, щоб не було соромно дивитися їм у вічі. Розпочни нове життя серед гір і чекай на мене. Я обов’язково повернуся. Дуже важливо знати, що тебе чекають і люблять.

Навіки любляча твоя мати».

Уранці Тоха прокинувся ще до сходу сонця. Прокидатися так рано для нього було звично, бо все життя він пас корів, яких щоранку збирав не тільки по своєму хутору, а й із сусіднього села. А до сусідів йти добрячих п’ять кілометрів, але Тоха не знався на тих кілометрах-метрах, що вигадали люди, щоб ускладнювати собі життя – його життя було набагато простішим. Рудого Тоху батьки не віддали до спеціального навчального закладу за рекомендаціями лікарів, тож дурень, як його прозвали діти, ходив до звичайної школи, де наука йому ніяк не вдавалася, його залишали на другий рік, потім на третій, а коли він після дев’яти років перебування в школі закінчив третій клас, то міг лише написати друкованими літерами своє прізвище та ім’я. До фізичної роботи Тоха був охочим, завжди залюбки допомагав батькам по господарству, тож після шкільних тортур хлопець зітхнув із полегшенням: йому довірили пасти корів. Селяни щодня платили йому невеликі гроші, якими Тоха не міг розпоряджатися, але з радістю приносив додому матері. Мама його хвалила і Тоха радісно розтягував рот у щасливій посмішці, не соромлячись демонструвати відсутність передніх зубів.