Світлана Талан - Спокута

– Це серйозно? Чи ляпнув, а там і за вухом не сверби?

– Даю слово сина найкращої на землі матері.

– Дякую, – задоволено сказала Катря й торкнулася, за звичкою, синового волосся. – А зараз зробимо так, як і планували, та знову виїдемо на трасу.

– Не хочеться звідси нікуди їхати.

– Мені теж. Ось би крила мені та злетіти птахом над цим зеленим мудрим лісом під самі хмари! – захоплено сказала Катря – Летіти над селами, луками, річками та озерами й не мати ніякого земного клопоту, лише простір, безмежність та воля – і більш нічого!

– Матусю, тут добре, але час іде, і ми можемо спізнитися на потяг.

– Ох, Сергійку, не рветься твоя душа до польоту!

– Рветься, але не зараз. Я ж сказав, що поїду до вівчарів ватри палити.

– Було б непогано, – сказала Катря й неохоче пішла до автівки.

Роман зателефонував Миколі. Щось йому ізсередини підказало, що треба зробити цей дзвінок. Дізнавшись, що Катерина сама його розшукувала, а Микола сказав їй, що в Романа якісь справи і він, напевно, кудись поїхав, чоловік вкотре за цей ранок вилаявся. Він не знав, куди їхати й де могла бути Катря. Різко загальмувавши, зупинив автівку. «Ти повинен вирахувати її можливий шлях», – наказав він собі зосередитися й не впадати в розпач, а все холодно зважити. «Якщо Катря поїхала до села – малоймовірно, але можливо, то повинна їхати трасою, і її можна буде наздогнати. Куди ще міг лежати її шлях? У Катрі родичі були лише десь у Карпатах. Якщо поїхати туди своїм ходом, то вона повинна була виїхати за місто тією ж дорогою. Автобусом? Ні. Відпадає, бо немає сенсу робити стільки пересадок. Потягом? У місті немає залізничного вокзалу, то ж їй, у цьому разі, треба добиратися туди цією ж дорогою!»

Зрадівши своїй здогадці, Роман різко відкинувся назад і не почув болю від швів, що розійшлися й закривавили, залишаючи на білій футболці червону пляму. «БМВ» зірвався з місця й рвонув по проспекту, поспішаючи виїхати на пряму й широку дорогу, якою мала їхати Катря. Його Катря. Його перше й останнє кохання. І він розганяв авто все більше й більше, доки на шаленій швидкості не вискочив за місто. Думка про те, що кохана може знову зникнути з його життя, притупила біль, і Роман лише витирав нервово чоло, бо з нього лився градом піт, заливаючи очі. Автівки завбачливо звертали вбік, побачивши, як шалено летить «БМВ», не звертаючи жодної уваги ні на суцільну білу смугу на дорозі, ні на зустрічні автомобілі, не включаючи сигнали повороту, не реагуючи на різноголосі сигнали клаксонів…

Спочатку Катря вирішила, що їй привиділося, що десь позаду з’явився чорний «БМВ». Вона зменшила швидкість і незабаром переконалася, що це дійсність. Додала швидкості, але помітила, що «БМВ» не відстає.

– Мамо, тобі не здається, що нас переслідують? – стривожено запитав Сергій.

Вона пополотніла.

– Спробуємо відірватися, – натиснула на педаль газу, подумавши про те, що вимагачам із «БМВ» хтось розповів про її наміри. Було прикро, що її знову зрадили. Але відстань між «Опелем» і «БМВ» невпинно скорочувалась.

– Ну, давай же, рідненька, – звернулася вона до автівки, яка завиляла по дорозі, обганяючи автомобілі.

– Вони нас наздоганяють, – дрижачим голосом сказав переляканий Сергій. – Це кінець!

– Сину, без паніки, – спробувала заспокоїти його Катря. – У нас є запасні варіанти. Не забув?

– Ні, але мені дуже страшно, – зізнався той.

– Можливо, це не вони, – сказала Катря, зрозумівши, що про їх втечу знали лише Іван Герасимович та консьєрж.

– Вони! «БМВ» мчиться, як навіжений!

– Сподіваюсь, поспішають у своїх справах, – жінка вже не мала сумніву щодо переслідувачів.

– Вони нас наздоганяють!

– Бери свою сумку, – наказала Катря таким владним голосом, якому син не міг заперечити. – Зараз буде лісосмуга, я пригальмую, а ти стрибай і біжи!

– Я не можу тебе залишити!

– Ми ж домовилися, сину!

– А якщо ти не зможеш від них відірватися?

– Ніяких «якщо»! Мені вони нічого не заподіють. Я впевнена, що все буде добре.

Катерина чула, як із «БМВ» долинали протяжні настирливі гудки, але рятівна смуга лісу вже була поруч.

– Якщо я не встигну на потяг, то їдь сам, як домовилися, і чекай на мене в Карпатах, – намагалася не показувати хвилювання Катерина.

– Скільки?! Скільки чекати? – запитав Сергій, похапцем накидаючи ремінь сумки на плече.

– Можливо, день-два… Чекай два роки, синку. Так буде краще… А зараз, – Катерина пригальмувала. – Біжи! Швидше!