Світлана Талан - Спокута

Ідея Ганні сподобалась і вона кілька днів про неї не розповідала Андрію, все обдумувала і зважувала. Звичайно, що могла б усе йому одразу викласти й він не перечив би, бо її чоловік – ганчірка, як скаже Ганна – так і буде, але вона кілька днів смакувала своєю мрією, як солодкою цукеркою. Коли поїхала в черговий раз до міста продавати городину на ринку, накупила газет з об’явами, щоб удома дізнатися, скільки коштують будинки в місті. Одразу було розчарування. Цілу ніч Ганна підраховувала, скільки років треба ще їздити на той клятий ринок торгувати, щоб зібрати потрібну суму. Виявилося, що дуже довго. На ранок у голові настало прояснення і Ганні стукнуло: треба завести корів, свиней і побільше курей. Молоко, сметана, сир коштували недешево, а ще й яйця, свинина… Ганна поділилася мрією з Андрієм і той схвально закивав головою, мовляв, жінка завжди має рацію. З того часу минув не один рік. Чи не щодня Андрій підносив важкі торби до траси, саджав дружину на автобус, і та їхала торгувати. Коли накопичувалась певна сума, Ганна купувала в місті долари, і вони раділи, як діти новій іграшці. Долари в хаті не тримали. Ганна їх кудись ховала від грабіжників, а коли Андрій зауважив, що трапиться біда з жінкою, а він не знатиме, де гроші, Ганна сказала, щоб копав під стовпчиками паркану.

– У різних місцях треба тримати, а то хтозна що може трапитися, – пояснила Ганна.

Удома жінка в шухляді завжди тримала триста доларів, для грабіжників. Після того як до їхньої оселі вночі вдерлися грабіжники і вимагали гроші, вона вказала на схованку. Злодії забрали свою здобич і пішли геть.

– Ось бачиш, – сказала тоді Ганна. – Якби нічого не було в хаті, то ще й катували б нас чи повбивали, а так забрали і пішли геть. До всього треба бути готовим, адже живемо в крайній хаті на хуторі.

Ганна налила супу у дві миски, Андрій нарізав хліба.

– Знову суп без м’яса, – невдоволено буркнув Андрій, потеліпавши ложкою в мисці.

– Наступного разу буде з м’ясом. Сам знаєш, як нам потрібні гроші. Доводиться економити.

– І скільки ще часу ми будемо корячитися й економити на всьому?

– Ще з рік.

– Ти таке казала два роки тому.

– Я ж не винна, що долар дорожчає і житло у гривні, виходить, також. Мені самій набридло рахувати копійки, – сказала жінка. – У тебе виразка шлунку відкрилася, то ліків довелося немало купувати, у мене то серце прихопить, то тиск підніметься, а все це гроші. Цього року стільки всього насадили, що навіть не знаю, чи вистачить сил усе обробити й продати, але за моїми підрахунками, це останній рік ми тут живемо.

– А потім знову якась болячка з’явиться і ще на рік тут засядемо, – зауважив чоловік.

– Може бути і таке, – зітхнула жінка, – усі під Богом ходимо. А рук і справді на все не вистачає.

Поснідавши, Ганна взяла цапку й подибала на город. Андрій пішов чистити корівник і про себе матюкатися, бо все йому вже набридло, а мрія перебратися в місто все ще залишалася мрією.

У Ганни ломив поперек, але нічого не вдієш, треба просапати буряки. Вона зітхнула, перехрестилася і нахилилася на грядці. Коли дійшла до кінця рядка, ледве розігнула спину, ойкаючи. І раптом вона побачила, як хтось біжить полем у напрямку їхнього городу. Ганна прищурила очі і зрозуміла, що то жінка. Вона бігла швидко, падала, лізла навкарачки, підводилася й знову бігла так, ніби за нею хтось женеться. Ганна пішла їй назустріч і, коли незнайомка наблизилася, зойкнула. Жінка була скривавлена, брудна і, схоже, бігла, не розуміючи куди. Коли вона добігла до города Ганни, перечепилася через межу, скрикнула, впала і завмерла непорушно. Ганна підбігла до неї, повернула обличчям вгору і зойкнула. У жінки були обпечені, скривавлені, брудні обличчя, шия, руки, обгорілий одяг звисав лахміттям.

– Ой, леле! – жінка побігла до двору, покликала чоловіка.

– Що там вже трапилося? – невдоволено пробубнів Андрій, але одразу слухняно подибав за Ганною.

– Диви! Жінка!

– Та бачу, що не чоловік, – сказав Андрій. – Як вона тут опинилася?

Ганна пояснила і сказала, що треба її занести до хати.

– Дзвони дільничному та викликай лікаря, – сказав Андрій.

– А я кажу, несемо її до хати, поки ніхто не бачив! – командним тоном наказала Ганна.

Андрій не міг перечити дружині, тож вони занесли незнайомку до хати, поклали на диван. Оглянувши її, побачили, що половина обличчя обпечена, червона і кровоточить, одяг частково обгорів і звисав чорними клаптями, на руках також свіжі опіки.