Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Як же легко вона призвичаїлася до його химер! Як же він гордився нею, і не стільки її екзотичною красою, як винятковістю особистого смаку і такту, з якими вона долала досить сутужні проблеми, пов’язані з безболісним і швидким входом у коло його зрілих знайомств. Його захоплювало те, що вона вибирала доречне слово, одягала найкращий костюм, інтуїтивно знала, як дати раду вечірці, не видаючись стурбованою тим, які прикрощі могли трапитися на кухні. Так, у них справді "все було гаразд" – як часто вживав він цю фразу! – невимовно краще, ніж він смів би мріяти.

Навіть жінки любили її! Спершу вони взяли її на пробу; але коли вона навіть не подумала пишатися запобіганням їхніх посивілих чоловіків, супроводжуваних розлогими лестощами, яких сподоблявся мало хто, їм таки довелося визнати, що вона ясочка.

Але, хай як приємно Гадсонові було спостерігати чимраз більшу популярність своєї дружини, доказом якої стало зростання їхньої соціяльної активности, ці нові обов’язки мало сприяли відновленню зношеної аорти, що так тривожила Пайла.

– Шеф тепер у кращому становищі – як гадаєш? – спитав Дженнінґс.

– Поки що, – згодився Пайл. – Але годі загоїти аневризму, відвідуючи пізні обіди тричі на тиждень. Боюся, що він таки зламається в один такий день.

Не так вже й рідко його колеги гості – бо ж тепер Брайтвуд принаджував не лише пацієнтів звіддаля, але й став меккою для амбіційних людей в царині нейрохірургії – поривалися усамітнитися в селі на день чи два. Вони видавалися напрочуд подібними, ці ковалі мозку з різних країв; понурі, самозаглиблені люди, здебільшого сорока – п’ятдесяти років; рідко усміхнені, незграбні у світських розмовах, досить часто схильні до певної непривітности. Гадсон волів влаштовувати з ними бесіди біля озера, оскільки їхня мова була виснажливо технічною. У всякому разі люди, які щодня чоломкаються зі Смертю, навряд чи зможуть оживити домашню вечірку.

Двоє відданих близнюків середніх літ працювали доглядачами у Флінтріджі. У той час, коли Перрі Раґлз (закостеніла нога, волосисте горло, норов ердельтер'єра) не чаклував над мотором човна масними гайковими ключами або не водив туди і сюди блешнею в окуневий сезон, він навчав невеликі клапті апатичного ґрунту по-материнськи піклуватися про іриси та петунії. У суботу, приблизно о п’ятій годині, він одягав свій другий плащ і кульгав до воріт, що стояли на дорозі уздовж вузького гребеня гори; і, відчинивши їх, відкидав невеличкі камінці зі шляху здоровою ногою.

Марта, його повненька сестра, плела вигадливі ліжники, приховувала від мовчазливого Перрі вандальські витівки зухвалого, годованого з пляшечки оленяти; мало не вмирала за парою приручених фазанів, чия здатність відповісти на її любов була такою ж слабкою, як великою була її потреба; обдряпувала свої пухкі руки, збираючи ранні ягоди, передчуваючи ту прекрасну мить, коли її пиріг похвалять повільним підморгуванням, яке вчений гість, ведучи глибоку дискусію про тайни хірургії, навіть не запримітить.

У суботу, приблизно о пів на п’яту, вкотре переконавшись, що поклала піжаму доктора на ліжко, і повернула вазу з трояндами на його шифоньєрці так, щоб найвищі красувалися найбільше, Марта ставала перед вікном у заскленій веранді, міцно притиснувши зігнуті пальці до своїх гарних зубів, палко молячись про круговерть жовтої куряви і спалах блискучого нікелю на згині урвистої дороги, яка виднілася через відкриту алею з карликових ялин.

Почувши скрегіт жорстви під важкими колесами, вона мчала до дверей і відчиняла їх навстіж, завжди сподіваючись – і ненавидячи себе за це – що доктор прийде сам, або, якщо не сам, то в супроводі другого чоловіка. Її проймало замішання, сором і ніяковість перед молодою місіс Гадсон, чия краса будила в ній спогад про одну передріздвяну екскурсію по крамничках у дев’ятирічному віці… Там була французька лялька, така прегарна, що маленьке горло Марти стислося від жадання. З її тужливих оченят зненацька ринули сльози, і вона крадькома простягла руку.

– Ні, люба, – матір попередила її. – Ти можеш дивитися на неї, але торкатися не смій.

Величавий ряд срібних кубків на широкому коминку в "мисливській кімнаті" (з приводу "мисливської кімнати" частенько любили жартувати, тому що в ній була лише одна рушниця серед усіляких инших спортивних знарядь: биток для гольфу, рибальських снастей тощо) свідчив про те, що Вейн Гадсон не менш фахово обходився з ними у грі, ніж з вельми важливішим хірургічним приладдям.