Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Пайл пирхнув зневажливо і націлив на нього густі брови.

– Гм! Як чудово! "Скажіть йому, що, на нашу спільну думку", еге ж? Та на цю нашу спільну думку Гадсон начхає, цілковито й безцеремонно! Чи ви коли-небудь… – він показав кістлявим пальцем на спітнілого Макдермота, – чи ви коли-небудь мали бажання дати кілька дружніх порад доктору Вейну Гадсону, як краще залагодити його особисті справи?

Макдермот почервонів на знак заперечення, і сухий голос Пайла захрипів знову:

– Так я і думав! Це пояснює, чому ви майже без жодних емоцій радите це иншим. Бачите, мій сину, – він облишив глузливий тон і заговорив щиро, – тут ми маємо справу з оригіналом. Когось подібного годі знайти в цілому світі… у нього вдосталь цікавих коників. У психіятричній клініці – на яку незабаром перетвориться цей шпиталь, зі штатом працівників у гамівних сорочках – деякі чарівні ідіосинкразії Гадсона брутально назвали би явним психозом!

У кабінеті пані Ешфорд запала напружена тиша. Всі добре знали, що пошана Пайла до шефа близька до культу. Що ж він таки хоче сказати? І чи справді вірить, що Гадсон з’їхав з глузду?

– Але ви мусите розуміти, – хутко заговорив він далі, відчувши їхнє здивування, – що Гадсон має право на всі свої чудасії. Як на мене, то він цілком заслужив привілей водити за собою цілу зграю фантомів. Це геній, і кожен, хто полюбив генія, не знатиме щастя, якщо не буде зносити все, терпіти все, страждати довго і зоставатися добрим.

– Не як мідь бреняча, – благочестиво додав Дженнінґс.

– Якщо зайшла мова про мідь, – прохрипів Пайл, – але нехай… Ми всі знаємо, що шеф – найважливіша постать в царині нейрохірургії на цьому континенті. Але ця слава покрила його не випадково. Він трудився, як віл у ярмі. Така спеціяльність неминуче впливає на нерви; він вважає себе щасливим, якщо знизить смертність до п’ятдесяти відсотків. Якою ж буде ваша психіка, – тепер він звернувся до Дженнінґса, що посміхався примирливо, – якщо ви втратите половину своїх хворих? Дуже скоро вас покладуть у ванну з теплою водою, годуючи шприцом через ніс!

– Згадуючи психози шефа, – втрутився Макдермот, нерішуче вимовляючи небезпечне слово, – ви саме це мали на увазі, цілком буквально?

Пайл скривив губи і повільно кивнув.

– Так, буквально! Одне з його переконань – неабияк небезпечніше від цілого легіону инших, коли йдеться про теперішню дилему – пов’язане з незвичайним ставленням до страху. Він не має боятися нічого. Мусить жити понад страхом – це його слова. Почувши його белькотання, ви подумаєте, що це багата і стара невротична пані, яка невдоволена теософією і прагне опанувати багаїзм…

– Що таке багаїзм? – запитав Дженнінґс з удаваною наївністю.

– Гадсон вірить, – заговорив далі Пайл, не зважаючи на докучання, – що коли людина пригріє будь-який страх, хай який невинний і позірно безпечний – то він просотується в її мислення, руйнує особистість, віддає в рабство привиддю. Роками він так послідовно жив понад страхом – страхом упасти від втоми, страхом природної шкоди від надмірної праці, страхом нервового знесилення чи безсоння… Чи не чули ви, як він просторікує про захват від читання в ліжку до третьої ночі? … Страхом перед тією невеликою аневризмою, про яку йому добре відомо – що він жене себе учвал, шпори на чоботях, реп’яхи під сідлом, співаючи пісні свободі, до цілковитої знемоги. Однак кожен, хто застереже його, дістане доброго прочухана за таке нахабство.

Стомлений Пайл на хвилю замовк, і почалася дискусія на загальні теми. Картер ризикнув заявити, що коли така вкрай потрібна розмова з шефом вимагала дару нахабства, то чому б не послати Дженнінґса? Олдріч відповів, що зараз не час для жартів. Макдермот знову виснув кандидатуру Пайла. Ґрем гукнув: "Звісно!" Вони повідсували крісла. Пайл ударив обома великими руками по колінах, гучно ляснувши, з хрипом устав і нерадісно пообіцяв, що піде сам.

– Молодець! – похвалив його по-батьківськи Дженнінґс. – Згодом Вотсон накладе тобі шви. Останнім часом його рубці мають незвичайно високу косметичну цінність, чи не так Вотті?

Безлад, який запанував після ухваленого рішення, врятував Вотсона від прикрости вислухати обіцяну розповідь Дженнінґса про випадково почуте щебетання недавньої пацієнтки, яка повернулася, щоб висловити свою подяку. Посміливішавши після такого спасіння, він холодно сказав Дженнінґсу забиратися геть, на превелику втіху цього живого сатира, і збори розійшлися.