Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Питання, яке провалили двоє чи троє, підкидали йому, наприклад, таким чином: "І, звісно ж, ви також цього не знаєте, містере Досон?" І в семи випадках з дев’яти він не знав. Час від часу Боббі проймало співчуття до нього. Що вони хотіли від бідного малого?… Змусити стрибнути з моста у воду?

– Привіт, Мерріку!.. Гостював у декана?

– О так, – весело відказав Боббі. – Але пригощали мене не тим, що ти, напевне, подумав. Бачиш, ми з деканом часто зустрічаємося, щоби пограти в крибідж. Він добрий гравець. Думаю, що ти саме зібрався до нього на горнятко чаю?

Досон потемнів.

– Ні… Я тільки скажу йому що з мене досить і що всі вони можуть іти до дідька!

– То буде величезна помилка Досоне. – Боббі раптом заговорив менторським тоном. – Вони можуть піти – але де опинишся ти? Бачиш, мій сину, щоразу, коли ти посилаєш до дідька людину, з якою пов’язаний особисто, то вона забирає частинку тебе з собою. І тоді, одного гарного дня, коли справи в тебе будуть незмірно кращі, і тобі схочеться зібрати всі ці уламки особистости задля якоїсь шляхетної мети, тобі бракуватиме чималої частини себе – і доведеться йти до дідька по неї.

– Ну то й що? Захотілося посміятися з мене? Якщо так, то мовчи! Зараз мені не до того… Я на краю прірви… вибач що плачу в тебе на грудях!

– Чому б нам не перекусити разом? – запропонував Боббі, сам вражений такою гостинною пропозицією цьому понурому голодранцю. – Тобі ж треба побачити його тільки заради того, щоб послати його до дідька. Відклади цю справу на завтра. Думаю, він не буде проти.

Скривлено посміхнувшись на доводи Боббі, Довсон погодився.

– Чи хочеш скинути камінь з грудей? – запитав господар столу, після того як принесли замовлення. – Може, ти схочеш заспівати кілька куплетів зі свого гимну ненависти. Якщо так, то гайда – і я підспіваю тобі, коли спаде на думку оригінальне прокляття.

– Дякую Мерріку. Ти гарний хлопець. Мабуть, мені буде корисно звільнитися від того, що накипіло в душі. Я розповім тобі дещо. Завжди хотів стати хірургом… белькотів про це ще з малечого віку і ніколи й не думав про щось инше… вважав це своїм покликанням, наче послушник, якого висвячують в духовний сан!.. Після коледжу я три роки намагався нашкребти досить коштів, щоб вчитися далі. Зневірився; покинув науку; закохався; одружився. Дівчина оживила в мені стару надію… Ми працювали, як воли – обоє; вона в офісі, я продавав облігації… Тому ми приїхали минулого вересня… Вона знайшла роботу… З’явилася дитинка… багато витрат. Життя виявилося дорожчим, ніж ми вважали… Я почав підробляти ночами в кегельбані… ставив кеглі для новаків, які вони збивали по одній за раз. Як це впливає на комплекс неповноцінности?

– Ну, звісно, це не доведе людину до стану галюцинаційної всемогутності; поза всяким сумнівом!

– Волохата гусінь!.. Ось до якого стану мене довели! Не дивно, що я був неуком!.. А тепер – наче й цього ще мало… Але – хай йому біс – яка користь з того, що ми говоримо про це?

– Розповідай далі! – наказав Боббі. – Навіщо було починати? Дійдімо до кінця. Ти був неуком і гусінню – а тепер знову став чимось иншим?… Що трапилося нещодавно?

– Моя жінка недужа. Ні – нічого важкого. Просто знеможена, недогодована і невротична; каже, що вона тягар для мене і бажає померти. Вона роздумує про це. Я побоююся повертатися додому через страх дізнатися, що вона уб’є себе!

– Їй треба поїхати до села улітку, – порадив Боббі. – Свіже повітря, добре молоко, сонячне проміння.

– Міг би ще порадити поїхати до Європи, – пробурмотів Досон. – Ми без гроша.

– Чи немає вона родичів, до яких могла би поїхати на літо?

– Нікого… Крім скупого старого вітчима, який прогнав її, коли вона вийшла за мене. Він вибрав для неї вайла з околиці… Моя матір – удова і живе з сестрою на півночі. Вони також бідні і мешкають у тисняві.

– А що скажеш про невелику позику? Ти ж не завжди будеш голий і босий. Думаю, майже кожен вважав би це безпечною інвестицією.

– Я не знаю нікого, хто запропонував би мені щось подібне.

Гість Боббі сердито їв. Його рука тремтіла, коли він різав м’ясо.

– Я маю трохи грошей, що лежать без діла.

Досон похитав головою.

– Ні! Бога ради, я не розповідав тобі свою історію, щоб випросити в тебе копійку. Ти, мабуть, як і решта студентів-медиків – ледве зводиш кінці з кінцями… Але все одно дякую, старий… Це дуже щедро… Ні, я такий кину науку і знайду собі роботу!

– Ти не розумієш мене, Досоне. Я ж не пропоную тобі вартість тижневих витрат на харчі. Я хотів би, скажімо, позичити тобі п’ять тисяч доларів.