Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Перед ним стояв хлопець, що прийняв його як друга в біді. … Однак, нічого в цьому дивного. Досон не знав просвітку у роботі; сторонився усіх инших. Він цілком міг би й не чути, що в класі є заможний студент… І не він наполягав на цій розмові.

– Ти серйозно?

– Авжеж!.. Ти ж не думаєш, що я жартуватиму з тобою, коли ідеться про п’ять тисяч доларів?

Боббі ніколи би не запідозрив, що в цього хлопця прокинеться стільки енергії та невимушеної дотепности. У нього виросли крила, наче хтось вчинив над ним чудо.

– Мерріку, – мовив він урочисто, коли вони вийшли на вулицю. – Нині ти майже врятував кілька життів!.. Не будеш заперечувати, якщо я побіжу додому?… Просто мушу розповісти їй!.. І ще – не хотів би ти піти зі мною?

То була занедбана пара кімнат на третьому поверсі нікчемною багатоквартирного будинку на північ від великого шпиталю, засипаних мотлохом – через намагання зробити з цього тісного житла спальню, вітальню, дитячу кімнату і кухню водночас.

У Меріон Досон не знайшлося перепрошень за зовнішній вигляд її оселі. Цим вона сподобалася Боббі. Він миттєво захопився цією блідою, рудоволосою, кароокою молодицею, яка по-чоловічому потисла йому руку і поставила стільця без метушні чи ніяковости. Відразу ж принесли на оглядини маля, яке привітало гостя великими, блимливими очима, дивовижно подібними до батькових. Не маючи досвіду спілкування з немовлятами, Боббі розглядав його з таким самим поважним інтересом, який було уділено йому. Меріон засміялася.

– Так ви з ним не зазнайомитеся, – вигукнула вона. – Треба пошипіти на нього абощо! Він цього, знаєте, чекає. Він і не подумає зробити вам капость, пошипівши на вас; однак жахливо розчарується, якщо ви не потішите його якимось ідіотичними звуками.

Боббі знав, що йому сподобається ця дівчина.

– Меріон, – заговорив Досон тремтячим голосом, – містер Меррік хоче позичити нам трохи грошей. Він каже, що ми заслуговуємо на довіру. Я не певен щодо себе; але знаю, що на тебе можна покластися.

Жартівлива міна спала з її лиця, і вона довго дивилася на свого гостя, прагнучи усвідомити важливість того, що повідомив чоловік; а тоді мовила зі щирим серцем:

– Отже – після усього пережитого – Джек нарешті дістане свій шанс! – Вона поклала руку на його плече. – Бідний!.. Як же то було довго – як важко!

Вона простягла ліву руку до Боббі і вдячно стисла її пальцями.

– Який же ви добрий! – промовила вона.

– О, у кожного свої клопоти, – пробубнів Боббі, сподіваючись, що не дійде до бурхливих проявів сентиментальности. – Найменший клопіт у світі – це брак грошей.

– Якщо їх маєш, – пирснув Досон.

Того дня Боббі спізнився в невеликий амфітеатр хірургічної клініки. Операція виявилася винятково цікавою. Він мимоволі нахилився далеко уперед. Тієї ночі він майже тішився читанням Брилла. Перш ніж лягти спати о першій, він написав Ненсі Ешфорд, яка вже чекала його листа багато тижнів.

"Сьогодні я з великим зацікавленням побував в гостях у Досонів – молодого студента-медика і його дружини…" – починалася його друга сторінка; але, поглянувши критично на слова, він зім’яв сторінку і почав нову, де згадок про Досонів уже не було.

"Ти вже розшифрував журнал до кінця?"

Він відіслав його назад з короткою запискою, що не має охоти більше завдавати собі клопоту з ним. … Він не належав до штибу людей, які могли би визнавати подібну філософію з надією на втіху чи вигоду, і насправді не личить читати його з самої цікавости – особливо, після прохання доктора Гадсона зупинитися, коли особистий інтерес читача ослабне.

"Можливо, ви розповісте мені, принаймні загальними фразами, що врешті сталося, коли закінчите читання. Я дізнався, читаючи про випадки незвичайної одержимости, що виняткова схильність до містицизму инколи проявляється серед вкрай матеріялістичних людей, які поводяться цілковито инакше практично в усьому иншому, що стосується до їхніх інтересів. Наважуся заявити, що доктор Гадсон був типовим прикладом".

За два дні він одержав відповідь.

"Місіс Гадсон вже отримала щоденника, разом з усіма иншими речами, які ми зберегли для неї в кабінеті. Сумніваюся, що вона докладала хоч якихось зусиль, щоб довідатися його зміст. Можливо, що вона навіть не розпакувала коробки, куди ми поклали його. У будь-якому разі вона нічого не питала мене, а це обов’язково мало би статися, якби шифр спантеличив її… Не сумніваюся в тому, що вона поверне тобі записника, якщо ти знову зацікавишся ним.