Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Хустинкою він м’яко торкнувся її вологих очей… Як вона могла стояти там, спокійно приймаючи його зухвалі залицяння? Про що вона думала, потрапивши в таку неймовірну скруту? Який же хижаком він був, користаючись тим, що вона пристрасно жадала краплі людської доброти… у той момент, коли, знав він, увесь світ сиплеться в неї під ногами!.. Так, він, безумовно, зрозумів, перш ніж піти, що вона думала про його огидне поводження з нею!.. Хіба не сказала вона йому, так гірко, так ядуче, що він зіщулився від цих слів? Але – то була слабка втіха для її зраненої гордости. Вона ж стояла, притулившись чолом до його руки, поки ці тонкі пальці пестили її волосся, цілковито не здатна керувати власною волею… малюючи в мріях тонкий струмок піску, що стікає на невеличку руду купку на дні годинника… і запитуючи себе, як спинити її… Авжеж – мабуть, її загіпнотизували!

– Чи пробачите мене – тепер? – прошепотів він.

Чому вона не змогла відступити, усміхнувшись; погодитися – сухим тоном: "Проти вас я нічого не маю. На добраніч"… Вона повторювала в подушку кілька варіянтів цієї загальної фрази, щиро бажаючи пригадати, як сказала її; намагаючись переконати себе, що це справді сталося.

Але він благав так щемливо!.. Вона підвела очі, і уста вже розімкнулися, щоби промовити єдине слово дружньої розради, коли… це сталося. І вона не чинила жодного опору!.. О, якою дешевою він мусить її вважати! Як мало поваги він мав до неї – овдовілої через нього – і, щонайгірше, мабуть, мав досить хамства уявити, що вона відповіла на його цілунок. І саме той невідступний страх, що він міг подумати, наче вона виявила взаємність, катував її найбільше.

Звісно – вона зробила все, що могла, хутко, безжалісно, щоб відновити свій статус. Вихопившись, вона відштовхнула його від себе; заборонила будь-коли розмовляти з нею знову; покинула кімнату у стані величезного емоційного збурення, навіть не спинившись, щоб поглянути на очманілу Джойс, яка міцно спала під час сцени, що в иншому разі обов’язково б зацікавила її.

Сидячи перед дзеркалом о дев’ятій, жалісно видивляючись у своє вимучене відображення, вона устала з великими труднощами і промовила вголос: "Гаразд, хай що би він собі думав, цього насправді не було".

Сонні слуги в Колумбійському клубі посміхалися і перемигувалися, коли Боббі прийшов за чверть четверта, насуплений і розкошланий.

– Тедді, – ревнув він до хлопця на підоймі, – принеси мені пляшку скотчу і сифон з газованою водою.

Він роздягся, змішав собі міцний напій, а згодом другий і третій, один за одним, ненависно зиркнув на себе в туалетному дзеркалі і пробурмотів: "Страхопуд!"… Утрачено те, чого прагнув найбільше – єдину річ, якої жадав у цьому світі!.. Тепер вона ніколи не погодиться зустрітися з ним ще раз… Вона сама сказала це, цілком серйозно. Він скористався з її доброти; примусив її поспішно відгукнутися на його співчуття, про що тепер вона шкодуватиме з самозневагою… Чи вартує він хоч чогось – тепер?

Журнал Гадсона лежав на столі там, де він залишив його; обік з рядами карлючок – в’язка клубного канцелярського приладдя.

Він презирливо відштовхнув долонею книгу, і вона впала в смітник.

– Проклята дурна бредня! – пробурмотів він. – До біса все це глупство!

Будь ласка, сідайте, містере Мерріку, – сухо мовила секретарка двадцять хвилин тому. – Декан Вітлі зараз не вільний.

Кількісний аналіз насуплености містера Мерріка, поки він сидів, соваючись, звівся би до двох частин цікавости, трьох частин тривоги і решти роздратування… З досади зостався лиш слід.

У листі було названо одинадцяту, і він прийшов, коли бив годинник. Ніхто не повідомив йому, чому декан хотів бачити його. Сподіватися цього було годі. Ввічливість та увага суперечили правилам, яких дотримувалися декани у своїх офіційних діях.

Великі університети, як комунальні підприємства-монополісти і бюджетні організації, полюбляли заноситися перед своїми клієнтами; любили пишно похизуватися своєю владою; змусити людей чекати, здогадуватися, турбуватися; пережити всі можливі хвилювання.

Містер Меррік спохмурнів. Спершу, побачивши велике фото автопсії, повішене над столом секретаря у кутку… Сім лікарів злетілися до трупа. Усі череваті, з обвислими підборіддями, виглядом схожі на зграю білих пеліканів. З мішками під очима… купа жирних духів, загорнених у саван. Труп також був надто повний. Навіщо цьому птахові розтин? Кожен з першого погляду побачить, яка його вразила недуга – він був ненажера. Може цих мудрагелів чогось навчить доля товстого мерця, і вони сядуть на дієту з сиру і шпинату, перш ніж комісія покладе їх на кам’яну плиту й обшукуватиме їхні місткі пуза, щоб примножити славу materia medica… які ж то недоумки – ці масні товстуни!