Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Було дивовижно відчувати, що він тримає в руках справжній підручник з розширення і розвитку людської особистости. Дивовижно, що люди тільки й думали про те, як покласти її на ноти і виспівувати, видовживши обличчя, побожним речитативом! Яка чудасія! І який жаль! То не було лібрето для великої опери чи епічний матеріял для створення сентиментальних пісень! То була глибока, наукова праця! Сам акт співу був доказом незнання того, про що йде мова!

Одне з найважливіших відкриттів Мерріка того вечора полягало в тому, що на відміну від звичайної наукової дисертації, яка була би доступна тільки для вишколеного розуму, у книзі вистачало простих порад, які вкрай корисні для найменш витончених умів. То не був трактат, призначений для високих інтелектуалів. Однак легко було помітити, що потенційна авдиторія книги виразно поділена на групи. З щонайповнішою об’єктивністю галилеянин встановив три типи загальних здібностей, що відносяться одна до одної як 5:2:1. Він цілковито щиро казав своїм учням, наче на інтенсивному семінарському занятті, що є певні таємниці, які він може і хоче розповісти їм, однак не має наміру обговорювати їх перед простим народом, тому що більшість людей не здатна зрозуміти їх.

Також його незвичайно зацікавило те, що в численних випадках галилеянин, прислужившись комусь, просив особливої милости нікому не розповідати про це.

– Перевіряв на практиці власні теорії, авжеж!

З його розповіді було ясно, що люди з різних причин цікавилися цією дивною, непоясненною силою. Хтось бачив незвичайну її могутність і красу в руках другого і вирішував сам здобути її, навіть втративши останню копійку. Ця тема була мальовниче зображена у притчі про чоловіка, який побачив перлину в руках иншого і продав усе своє майно, аби придбати її. І далі стверджувалося, що чоловік натрапив на цю неймовірну річ цілком випадково. Була історія про мандрівника, який, скоротивши дорогу через поле, натрапив на скриню зі скарбом. Книга не згадує, що було в тій скрині. Вона просто повідомляє, що мандрівник завершив подорож, повернувся додому, продав усе майно, повернувся і купив те поле.

Але ніщо не вразило Боббі сильніше, ніж повсякчасна порада сміливо ставитися до життя. Усе, що людина насправді хоче, вона зможе одержати, якщо досить довго стукатиме у двері, що заступають їй шлях. І якщо не одержить, то означає лише, що вона не хотіла цього досить сильно! І хай як очевидно марним видається це стукання, кожен, хто бажає чогось досить щиро, зможе відчинити будь-які двері!

– Треба спершу розбити пальці до крові, – роздумував Боббі, – перш ніж зможеш сказати, що спробував і не отримав нічого!

Притча, що супроводжувала таку пораду, розповідала про бідну вдову, позбавлену будь-якого впливу, яка вимагала справедливости від багача. Суддя був страшним негідником. Жінка не мала захисника, друзів і суду; але вона приходила раз-у-раз, поки не довела суддю до знемоги.

Він дедалі впевненіше сповнювався настроєм чоловіка, який запропонував принципи того, що називав достатком життя, особливо вражаючись його спокоєм і відвагою.

Зрештою він закрив книгу і заплющив очі. Він не прагнув свідомо сформулювати чітке прохання. Якби хтось сказав, що то була молитва, він би нестямився від подиву. Це було прагнення сконструювати ментальний образ людини того типу, що могла би запропонувати таку філософію.

І те, що сталося з ним далі, не вимагало жодної иншої спонуки.

Коли він спробував проаналізувати це згодом, то відчуття, яке пройняло його – найбільш яскравий і живий досвід у його житті – було таким, наче пара великих двійчатих дверей, десь у далекому темному коридорі його розуму – у серці – у душі – десь глибоко в нутрі – тихо розчинилися, осяявши м’яким, мерехтливим світлом дах, стіни і кам’яну підлогу довгого переходу. Стіни були покриті мапами, графіками, діяграмами, зброєю, блискучими інструментами і приладдям у скляних ящиках.

То було короткочасне видіння. Двері прочинилися, але лиш трішки. Вони хутко зачинилися знову, і коридор вкрила така темінь, що ніхто би й не сказав, що він був там колись.

Устаючи, в недомислі, він помітив дивне відчуття бурливої радости. Чи то був сон? Навряд.

Він устав і, ошелешений, ходив по кімнаті, намагаючись якомога повніше відтворити цю миттєву ілюзію.

– Двері!.. Світло за дверима!.. Світло ллється крізь них!.. Цікаво, чи коридор завжди був там – чекаючи на моє відкриття! Можливо, я зможу зробити так, щоби двері відчинилися ширше… Мушу!.. Гаразд, одне знаю напевне: я це бачив! Воно там! Воно справжнє!.. Можливо, я ніколи не дійду досить далеко – але – цього можна досягти… Рандольф не був таким божевільним, як я думав!