Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

– Може, вона уміє його якось зацікавити? – висловила здогад дружина Сипонького, похрускуючи мальовничими нігтями.

– Авжеж, навчила його вирощувати у склянці фасолину, подарувала вазонок, листочки якого ловлять мух… – розповідала захоплено Пасьона.

– Ну ось бачиш, – промовила Сипонька, яка ставилася до експериментів подружчиної тітки поблажливо, як це личить сприймати дивацтва родички-багатійки.

– Лише тепер переконалася: сьогодні, аби завоювати прихильність дитини, потрібно академію закінчити. Я ж ніскілечки нічого не тямлю! – бідкалася з виглядом випускниці спецшколи для розумово відсталих Пасьона. А Кацапуля, та взагалі не могла брати навіть жалюгідної участі в розмові про такі високі матерії і лише слухала, зачаровано виставивши два передні зуби, мов би нутрія!

Орчик так полюбив свою хрещену матір, що почав навіщати її не лише у великі свята, а й щонеділі. А вона на радощах ущедрювала інфанта грішми, цукерками, бананами, яблуками, купувала для нього іграшки у дитячому супер-маркеті, які були більшими від хлопця за розміром: поролонового бика із сигарою, собаку із дерматиновим носом, черепаху, начинену сиптипоном. Якщо ж похресник появлявся несподівано, і Таратулиха заздалегідь не заготовляла для нього гостинця, то тоді вона віддавала хлопчику першу-ліпшу річ, що потрапить їй під руку: статуетку, попільничку, скарбоньку. А якось Бровкові видерла із зубів, можна сказати, м’ячик, яким той полюбляв розважитися.

– Цьому спиногризу м’ячик так потрібен, як сліпому люстерко, – докоряв дружині Таратула, уже втративши терпець. – А пес по твоїй милості тепер немає чим бавитися!

– Ти просто не любиш дітей, – зайшлася плачем жінка.

Таратула лише зітхав. Але відтоді завів обичайку: як тільки довідувався, що у такий-то день у них будуть обідати Пасьоні, починав ховати цінніші речі, які би міг зажадати їхній нащадок. Напередодні господар не спав цілу ніч, і йому снилося зухвале личко Орка. У сподіванні близької зустрічі з цим дошкільнятком у Таратули підвищувався кров’яний тиск. Бо він ніколи не міг знати напевно, чого чекати від цього лоботряса і що той втне під час гостини.

Наприклад, минулої неділі Орчик допався до фортепіано, як дурний – до сметани, і почав гамселити з усієї сили пальцями по клавішах. В цю хвилину господарю закортіло оглухнути і він натякав, що налагодження цього інструмента дорого коштує, що грати на ньому має право лише той, хто знає ноти.

– Такому самородку школа ні до чого! – відразу пішла в наступ Таратулиха. – Він уже грає, як професіонал! Орчику потрібно ледь-ледь підівчитися і може вже по телевізору виступати. Другий Бетховен! Він також був німий, але його увесь світ знав!

– Здається, Бетховен був сліпий, – не подумавши, заперечив Пасьоний.

– Цьоця ліпше знають, – мовила з погрозою у голосі Пасьона, наступивши супружнику на ногу, і зашепотіла до нього, мов на похороні. – Тобі не однаково: сліпий чи німий!?

Тоді Пасьоний із жахом отямився, збагнувши свою помилку.

– Пробачте! – вигукнув. – Я згадав: Бетховен був німим!

– Попроси тата, хай тобі купить піаніно, – радив тим часом Орчикові Таратула, у якого від музикальних вправ хлопчика розболілася голова. Тож пробував відволікти увагу маленького тирана від музичного інструмента, аби той дав йому спокій.

– Нам піаніно не по кишені, – зітхнула Пасьона.

– То беріть наше, – не завагавшись ні на хвилину, запропонувала тітка. – Нам воно ні до чого, а в дитини пропадає талант, і не можна гаяти ні хвилини!

Відчувши, що тітчина пропозиція не до душі її дядькові, гості почали відмовлятися.

– По правді кажучи, нам піаніно ніде тримати, – знайшла вихід із скрутного становища Пасьона, винувато розвівши руками. – Надто маленькі кімнати…

Коли в наступну неділю Пасьоні знову прийшли до Таратул, то Бронька, на велику радість чоловіка, забула про непересічні задатки внучатого племінника до музики. Бо відшукала у ньому інший талант!

Орчик за столом, попоївши оселедця, випадково лишив сліди від масних пучок на папері. Але Таратулиха зуміла в цих плямах загледіти паростки живопису, і безапеляційно заявила, що хлопчика чекають лаври Рафаеля. Вона навіть продемонструвала зіпсутий аркуш своєму перукарю. Той ледве стримався, аби не бовкнути: «Яка це курка лапою водила?» Але, на його щастя, Таратулиху так розпирала гордість, що вона, не чекаючи на відповідь цього стригуна, заторохтіла:

– Між іншим, шедевр мого похресника. Погляньте, якою фантазією він фонтанує! На жаль, його батьки – прості люди, не надали значення здібностям дитини. Але ж я – учителька, маю досвід роботи з дітьми, і помітила Божу іскру.