Леся Бернакевич - Дорогі ви, наші цьоцю

– Розумієш, Микитуню, вони хочуть, аби я була такою, як вони, – сказала Броня, – але чому я повинна підладжуватися під них? То ж не хочу про родичів навіть чути. Тай навіщо вони тобі? Хіба нам погано удвох?

– Я мав би великий гріх, якби навіть про це подумав, проте родинні зв’язки не варто поривати, – переконував чоловік дружину. – Але якщо ти справді з ними не в ладах, то й обійдемося без них…

Проте родичі не давали Бурозубці спокою, запрошуючи її на всілякі оказії.

– Дорогі ви, наші цьоцю! – щебетала Кацапуля – Завтра у мене відбудеться презентація нового туалету, який я запускаю в роботу на Збоїщах. Запрошую вас, дорогі ви, наші цьоцю, щоби ви яко почесна гостя, перерізали стрічку.

– Що я – туалету не бачила? – запитала скептично Бронька.

– Такого – ні! – не звертаючи уваги на кпини Бурозубки, медоточила власниця львівських клозетів. – Справжнє диво техніки з пластика й фаянсу і напрочуд потужним зливом, який може змити в каналізацію навіть відвідувача, якщо той загається!

– Дякую за запрошення, але як мені до тебе йти, коли ж на завтра по радіо заповідали неймовірну спеку? – пручалася тітка.

– Не хвилюйтеся, дорогі ви, наші цьоцю, – лепетала Кацапуля, від хвилювання втираючи спітніле чоло. – Я озеленила двір платанами та кленами. Дорогі ви, наші…

– Дорогі ви, наші цьоцю, запрошую вас на завтрашній аукціон, – лепетав Сипонький. – Виставлятиметься костюм самої Жорж Санд, який я маю щастя тримати в своєму магазині і який колись у Франції наробив багато галасу, коли письменниця його увібрала. Постараюся, аби він дістався вам, дорогі ви, наші цьоцю…

– Ото спасибі, що хочеш зробити з мене городнє опудало, – відповідала тітонька.

– Дорогі ви, наші цьоцю, ви мене неправильно зрозуміли! – лебедів у телефонну трубку дядечко Сипонький. – Це пристойний брючний костюм, і якщо ви його вберете, то нікому не спаде на думку проводити вас до міліцейського відділка…

– Дорогі ви, наші цьоцю! – озивалася дружина Сипонького. – Завтра мій шеф проводить перше вживлення штучного зуба, який згодом впустить корінь у щелепу і стане справжнім. Будуть журналісти з телевізії та радіо, і я вже домовилася із своїм працедавцем, щоби він провів вам цю показову маніпуляцію безкоштовно!..

Як уже родичі не телефонувати до «молодят», як не запрошували в гості, та Таратула ігнорував новоспечених зовиць [5] невістки та шуряків.

Але коли одного разу до дружини Таратули подзвонила Пасьона і нагадала, що в Орчика сьогодні день народження, тітці стало совісно. Адже Орчик її любив, а вона на стільки часу забула і про його існування, і навіть про уродини.

– Та вже вшаную рідню, бо вона ще в знак протесту влаштує масове голодування, – пожартувала Броня…

Обличчя родичів сяяли, мов лампочки денного освітлення. Так, напевне, тішився біблійний батько, вийшовши назустріч своєму блудному сину. А, може, так антична Пенелопа прийняла із далеких доріг свого Одіссея? Всі охочі притулилися до руки львівського вельможі Таратули, а тітку почали величати пані Броніславою. Ніхто ще з них уроджену Бурозубку не називав її повним іменем, а тим паче панею! І ніхто тепер не просив її підсобити на кухні. Навіть Сипонька, яка раніше пальцем об палець не вдарила, оберігаючи від пошкодження свої живописні нігті, мужньо протирала тарілки й фужери!

Тоді тітку запровадили на тронне місце. Уся бесіда під час урочистої вечері крутилася лише навколо персони тітки Броні. Члени цієї общини поспішали позбутись накипу у стосунках з нею, засвідчуючи перед Таратулою, що їхні зв’язки з його дружиною ніколи не заточувались, на іржавіли і не зазнавали корозії.

– Ну і як воно, життя сімейне? – запитувала у розбагатілої кузени схвильовано Кацапуля.

– Звикаю бути жінкою, – звірялась вона владарці біотуалетів. – Колись я ходила, ніде правди діти, нечупарою, бо не було для кого цвісти. Зате тепер так подобається щодня змінювати білизну, бути акуратно зачесаною. Щоправда, це очепурювання забирає багато часу, але приємно…

Решта застільників, затаївши подих, сконцентрували суцвіття своїх очей на Таратулу, який виголошував:

– Я – гуцул, горянин. А горяни – народ непохитний, ще ніхто їх ніколи не ставив на коліна. Ось ви, галичани, у церкві колінкуєте, але в наших краях це не заведено.

– А я якось у Франківську, коли зайшов до церкви, бачив, що там люди також стають на коліна до причастя, – не подумавши, заперечив багатію Пасьоний.