Володимир Худенко - Дим

Словом, заспокоїли того режисера, мовляв, заходьте на гостину, але поводьте себе чемно. Ігор пішов попереду провести їх до дому, а Лара з Антоном трошки віддалік.

– Чуєш, Юля не… – стривожено повів Антон.

– Ничего, – заспокійливо всміхнулась до нього сестра. – У нее бывает… Часом с квасом, – махнула рукою. – Иногда хоть и наклюкается – человек как человек, а иногда вот такое. Я уж думала, она на какой определенный напиток реагирует, так вроде нет…

Вона мляво всміхнулась і зашепотіла йому на вухо:

– Но вообще этот Ванька стремный тип… неприятный такой. Но как бы и не выгонишь же, однокашник как-никак.

– Твой?

– Да, на параллели. Да я его с детства знаю, но так – не близко.

Антон раптом приглушено розсміявся.

– Слушай, я не пойму… – ще хихикнув. – Ну как она его так припечатала?..

Він зобразив рукою уявний удар, намагаючись уявити, як Юля звалила на асфальт не хирлявого із себе кінорежисера.

– Да она здоровая такая кобыла, ты что! – завзято зашепотіла йому на вухо Лара. – Как-то поругались с ней… Да за какую-то чепуху. Как обычно. Я стала язвить, по своему обыкновению, а она как психанет! И… – Лара виставила перед собою руки. – Вот так вот, меня, ты представляешь?.. Как ребеночка, вот так вот взяла… горизонтально! – вона ще показала рукою. – И подняла над собой, ты представляешь, будто штангу какую! И стоит, сучка малая, и держит вот так, вот так вот и держит… пыхтит, блин, а держит, еще и приговаривает: щас брошу на пол! Ты поняла, ей-богу, брошу на пол!.. Господи, я чуть не поседела тогда!

Лара струснула головою, Антон всміхнувся.

Ірина стояла на східцях і позирала на їхню процесію. Отой москвич, скочивши на сходинки, тут же поліз до неї знайомитись, узяв її за руку, а тоді навіть поліз цілуватись, та тут же між ними виник Ігор. Він легким, але упевненим рухом відсторонив москвича, причому той аж якось зіщулився одразу.

– Так, молодые люди… – неголосно вивів до нього Ларин муж і мляво всміхнувся. – Ведите себя прилично.

Кінорежисер тут же одтяг розгубленого москвича і знов став вибачатись та виправдовуватись перед Ігорем та Іриною, його вспокоїли і всадили за стіл. Вони врешті повсідались усі – Ігор скраю, коло нього Ірина, коло неї Антон, за ним Лара. Антон із Ларою коротко пояснили Ірі, що відбулося на алейці, бо вона трохи переймалася.

Напроти них усілася та п’ятірка – старша дівка в голові столу, тоді напроти них режисер, менша дівка, москвич і ще одна дівка. Посиділи так трошки, перекинулись парою слів, але розмова не клеїлась. Хазяїни запропонували гостям пива, і ті радо погодились. Так і сиділи ото, попиваючи теє пиво – кінорежисер щось тихо воркував з тою старшою дівицею, а москвич розв’язно патякав з обома меншими, на хазяїв їм, здавалось, було вже начхати.

Врешті Лара з Ірою пішли на кухню зробити собі ще чаю, а Антон з Ігорем остались під верандою потягувати пиво. Антон закурив, а Ігор немов знічев’я зиркнув на наручний годинник, піднявши вишитий рукав сорочки.

– Где-то наши забияки запропастились… – зауважив він, мляво всміхнувшись.

– К Токаревым, может, пошли? – припустив Антон.

– Наверное, – погодився Ігор.

– Командирские? – кивнув Антон на годинник.

– Да, – кивнув Ігор, – покойного отца. Заказ МО СССР, – всміхнувся знов.

Посиділи ще трохи і дождались Олега з Юлею. Юля була помітно заплакана, але держалась гордовито, Олег вів її під руку на ґанок. На ґанку він запитально зиркнув на Ігоря з Антоном, і Ігор показав на двері дому, мовляв – дівчата там. Олег і завів Юлю до будинку.

Через якусь хвилю він вийшов і, недобре зиркнувши на приїжджих, усівся коло Антона, неголосно пояснив їм з Ігорем, мовляв – все нормально, виплакалась, нормально себе чухає, наче трошки одійшла.

Олег взяв і собі пиво з ящика, одкрив і присмоктався, а Ігор, допивши своє, кивнув до нього з Антоном:

– Схожу на разведку, – і рушив у дім.

Олег поговорив з Антоном ще трохи про футбол, зійшовшись на тому, що Андрій Шевченко – чудовий футболіст, і даремно його продали за кордон, та й посунув і собі в дім. Антон же скурив ще одну цигарку, просто собі сидячи і не слухаючи приїжджих – він одчував, що допився сьогодні вже до певної кондиції і просто насолоджувався тепер відчуттям сп’яніння, свинцевою важкістю в тілі та млявістю, ба навіть відсутністю всяких думок.

Тоді, вже після другої цигарки, його трошки замутило. Він устав і рушив у дім, маючи намір ковтнути простої холодної води з-під крана, але до кухні трошки не дійшов – став у тьмі коридору мацати стіни, у голові йому закрутилось і він побоявся, що впаде. На кухні теж було темно – він мацнув рукою проріз дверей, зрозумів, що то кухня, і відсахнувся. Із залу доносився жвавий, ба навіть веселий гомін, там блискало світло, і він врешті обережно рушив туди. І знов не дійшов – світло чогось різко зблиснуло справа од нього, і його засліпило на кілька хвиль. Він рушив на те світло.