Володимир Худенко - Дим

– Ну так а при чем же здесь ваххабиты?

– Слушай! С метафизической точки зрения…

– О как заговорил!..

– Да, черт побери! С метафизической точки зрения сам… сам вот этот термин «ислам», понимаешь, он… Люсенька! Ну что ты делаешь? Так вот, сам этот термин «ислам» – он означает покорность богу, рабство. Бог у них – это коса смерти над миром, бог убивает мир, потому что мир… ничтожен.

Антон зайшов під навіс веранди і роззирався в пошуках ящика з пивом – не могли ж вони його увесь видудлити? На приїжджих він узагалі не звертав уваги і мало розумів з того, що вони плетуть.

Урешті він побачив ящик просто на столі перед ними – там ще оставалось кілька непочатих пляшок. Він і підійшов собі до того ящика.

– О! – замахав рукою той москвич. – Вот кто нас рассудит, вот! Антон у нас герой-афганец….

Пролопотів він те захмелено і повів рукою, немов представляючи Антона отим своїм лярвам. Антон зиркнув на нього, але не бачив його. Все пливло перед очима. Він потягнувся до пива.

– Антон, ты как практик…

Режисер захихикав.

– … Подтвердишь или опровергнешь мой тезис о том… ммм… что ислам по сути есть тер-рористи-ческая идеология, по своей сути?

Він так і проказав оте «тер-рористи-ческая» по складах.

Антон здвигнув плечима і наморщив лоб.

– Восток дело тонкое, – вивів він, наче бозна й кому одповідаючи.

– Очень остроумная цитата, – знов хихикнув режисер і нахилився до своєї лярви, тої, що старша.

Антон перевів на нього уважний погляд, але тут же перед його взором знов усе попливло, і він опустив погляд на ящик із пивом.

– Поясни, – приязно всміхнувся москвич і налаштувався слухати, підперши тяжку голову рукою.

– Пояснить? – Антон всміхнувся так само лагідно і обіперся руками об стіл. – Ну вот представь себе… едешь ты колонной по центру города. Вокруг люди, белый день. И вдруг…

Антон показав рукою.

– …Из толпы вылетает во-от такой пацаненок…

Антон показав рукою собі на коліно.

– … и мину-лягушку под головную машину только – хуяк!..

Він різко вдарив розкритою долонею по столу – хвойди стрепенулись, пляшки задрижали.

– И вот че с ним делать – стрелять по нему, не стрелять?

Антон наморщив лоба і якось ізнов на хвилю випав із розмови.

– А ты стрелял? – геть уже якось не приязно просичав отой режисер.

– Я? – Антон знов уважно на нього подивився і витяг із ящика пляшку з пивом. – А как же! Я ж герой.

Він обпер горлечко об стіл, легким ударом збив з нього пробку, підняв пляшку, неначе заради тосту й мовив:

– Даруйте.

І спустився по сходах ґанку, нетвердо, хитаючись, рушив у пітьму селища. Він прошкандибав до дороги – там яскраво палахкотіли ліхтарі і було тихо, безлюдно. Присів на обочині дороги навпочіпки й потягнув пива з пляшки – алкогольний запах вдарив по ніздрях, рідина неприємно застрягла в горлі.

Не хочеться більше. А наче ж не п’яний? Тільки от думки кудись ділись, бозна й куди.

Йому дуже захотілось повернути оте туманне відчуття тепла, свинцевої важкості в тілі, що наповнювало його до отих непевних марень у домі. Самих марень він уже майже не пам’ятав – лиш якесь неясне відчуття болю, опіку чи бозна й чого, про нього не хотілося згадувати, не хотілося думати – думки натикались на глухий мур пам’яті.

Він із надією потягнув іще пива і знов зробив лиш маленький ковток – не хочеться. Поставив пляшку на асфальт, витяг із кишені цигарку, закурив. Тут-бо й одчув чийсь погляд собі у спину.

– Ларо, не стій за спиною, – мовив, усміхнувшись.

– Это я, – продзвенів у вересневій тьмі ясний та спокійний Ігорів голос.

Дивно. Чогось Антон був упевнений, що то сестра стоїть і дивиться на нього із тьми.

Він затягнувся цигаркою.

Лункі кроки по сухому асфальту.

Шарк, шарк…

Ігор присів коло нього з пляшкою пива, потягнув.

– Достали тебя наши умники? – всміхнувся.

– Да нет, я, видимо, перебрал малость, – усміхнувся й Антон.

– Бывает.

Помовчали з хвилю.

– Послушай, Антон, – Ігор немов задумався, – я знаю, что вы с Ларой близки, поэтому… хотел тебе сказать, мне это важно тебе сказать. Я ее очень люблю.

– Игорек…

Антон хотів його зупинити, мовляв – справи ваші, і все таке… Але той махнув рукою.

– Нет, послушай, правда. Абсолютно искренне, у меня… никогда такого не было, вообще никогда. Я вообще не думал, что такое бывает.

Він якось болісно скривився.

– Не думал, что бывают такие люди, как она, не думал, что можно такое чувствовать к человеку, она… Она такая прекрасная, я ее люблю, люблю ее голос, ее взгляд…