Володимир Худенко - Дим

Через якийсь час Ігор на підлозі хриплувато засопів через ніс, неголосно – він наче й не хропів, а отак ото тяжко хрипів через ніс. Антону мелькнула думка що, може, то в нього через оту ледь помітну травму ускладнене дихання. Іра тихенько сопіла собі в подушку, Лара дихала уві сні глибоко, мирно, вільно. Із залу вже не доносилось ні звуку.

Антон лежав і злився сам на себе через те, що не може ніяк заснути. Хміль вже наче геть його відпустив, лише ледь-ледь сушило горло, він навіть подумав, чи не встати бува тихенько та не випити води на кухні, покурити заразом. Але він таки заснув, заснув, не помітивши й як, заснув та навіть побачив жахіття.

Жахіття те було особливо неприємне тим, що неясно було, де кінчалась яв і починалося вже воно. Просто собі лежав і слухав ніч, слухав, як вільно дихає сестра, як сопе в подушку дружина, як хрипить через ніс Ігор. І все те його хрипіння дошкуляло йому, Антону, він наче хрипів дужче й дужче, голосніше і голосніше. Антон прислухався, та очей не розплющив – і що то він так хрипить? Голосніше й голосніше, а тоді хрип став рухатись по кімнаті. Ось він там, де й мав би бути, на підлозі, коло Лариних ніг, а ось вже й трошки вище, над краєм дивану, ось вже над Іриними ногами, над бильцем дивану і все гучніше, гучніше. Гулкий хрип наповнював кімнату і рухався по ній. Коло дверей, коло шафи з книгами, ось він уже над Антоном. Чого ж він, Антон, не розплющує своїх очей? Чогось не розплющуються ті очі. Хрип нависає над ним – непевний, тривожний, та де, вже то не хрип, а низьке утробне гарчання, хиже, зловісне, з якимось противним шипінням і клекотом. Чого ж він не розплющує очей своїх?

Глуха вереснева ніч, і цей хрип над ним. Він різко розплющив очі. І одразу втямив, що до чого – то не він розплющив очі, а Ірина, то він знов бачить усе її очима. А бачив він себе, Антона, він лежав і спав, розпластавшись на спині, розкинувши руки, високо закинувши голову на подушку. А над ним стояв Ігор. Він стояв до пояса голий, засунувши руки в кишені сірих бавовняних штанів, трошки згорбившись, стояв і дивився на Антона, і дико, зловісно гарчав уві тьмі. Тьма і тьма, і це страшне гарчання на весь білий світ, у цю пусту і глуху вересневу ніч, пітьма Лариної кімнатки, і лиш Ігореві світло-зелені очі мертвенно зблискують у тій пітьмі.

Антон смикнувся і прокинувся – у вікно кімнатки лився млявий ранковий світ осені. Він озирнувся по кімнаті – Ларина постіль розстелена, а на підлозі, де ніччю спав Ігор, не було вже ні матраца, нічого. Іра дрімала коло нього в його блакитній тільняшці, сховавши праву руку під подушку, повернувшись до нього лицем, майже на боці – чітка ознака того, що скоро прокинеться. Окрім неї та самого Антона, у кімнатці нікого не було.

Він обережно, аби не збудити Іру, виліз із-під ковдри й пошкандибав на кухню. У скронях трошки стукало, та не надто сильно, сушило горло – ото і все похмілля, не страшно. Він зиркнув на веранду, прислухався. У домі тиша, двері зали причинені. Пройшов на кухню, одкрутив кран, напився води. Роззирнувся ще – на кухні чистенько, стоїть вимитий посуд, а на столі каструлька з ополоником, ще тепла. Антон зазирнув туди – якийсь духмяний супчик, чи щось таке. Він почовгав до ванної та вмився, збризнув навіть голову холодною водою.

Тоді зайшов на веранду, взяв із сумки пачку цигарок. Вийшов на ґанок і закурив. На столі під верандою на диво також не було сильного розгардіяшу, лиш стояла пара-трійка порожніх пляшок з-під пива, повна недокурків попільничка та отой самий пластмасовий ящик із-під пива під столом. Стояв похмурий вересневий ранок, хмарний, проте не надто холодний. Низькі суцільні хмари устилали весь виднокрай, подихав слабенький вітерець.

Антон повернувся в дім і зазирнув до Лариної кімнати – Іра так само спала на боці, але вже легенько повела плечем, як він одчинив двері, – точно скоро прокинеться. Він обережно причинив двері та тихенько зазирнув до зали. Диван складений, ліжко охайно застелене, а в дальньому кінці зали, під вікном, збоку од телевізора, сиділа в кріслі Лара. Вона була в тій самій довгій чорній футболці з червоними серпом, молотом і написом «DOSTOEVSKY», закутана в своє улюблене картате покривало. Голі ноги в різнокольорових смішних в’язаних панчохах вона підібгала під себе, на колінах тримала розкриту книжку і зосереджено схилилась над нею, огненна коса її була розплетена і спадала на одне плече, окремі пасма закривали половину лиця. Вона зосереджено читала, не одразу й помітила, що хтось увійшов.