Володимир Худенко - Дим

– Так, так, – закивала Лара.

– Ну от вона й попросила, на день виведення військ, мовляв, скажеш кілька слів усього: вчіться добре, любіть Батьківщину, таке-сяке… Він би й не пішов, та ще й у колгоспній конторі уламали, мовляв – треба, як це так?..

– Ну-ну! – Лара зацікавлено підперла голову рукою.

– Ну і пішов же… Господи, треба було чи слідом іти, чи я не знаю!.. Якраз була на ревізії, здається. Тамарка казала – зібрала там старшокласників в історичному класі, ну, на перерві. Вона та ці старшокласники, ну і більш нікого, ну а що вже там?.. Цей же з колгоспного гаража додому йшов, Тамарка його ледь не під руку приперла туди. Ну, сказала там Тамарка про річницю виведення військ, про вшанування, таке-сяке… Тоді ж – зараз з напутнім словом звернеться житель нашого села, воїн-інтернаціоналіст…

– Іро! – буркнув Антон.

– Іро, Іро… – смішно, грубим голосом перекривила та. – Цей вийшов, оглядівся і каже, от слово в слово: «Добрий день, діти! А де ваші вчителі? В канцелярії сидять? Ну, вчіться тоді добре». Розвернувся і пішов.

Лара пирхнула і беззвучно засміялась, прикривши очі рукою.

– Не можна між люди ніяк, хіба під конвоєм, – крутнула головою Іра.

А Лара жартома смикнула Антона за волосся, все ще заливаючись:

– Возмутитель спокойствия ты наш!..

– Язикаті хвеськи!.. – незлобиво огризнувся той.

Потеревенили ще, тоді Лара заварила їм усім кави.

– Так… – мовила вона, задумавшись. – Сьогодні пропоную повторити наші посиденьки. І заперечення не приймаються. А то нам учора трохи завадили… Ось приїде Ігор, він має сьогодні раніше звільнитись.

Антон з Ірою кивнули.

– Посидимо вдома… чи мо ’ де прогуляємось? – ще задумалась Лара з чашкою в руці й потяглася собі за українською цукеркою.

– В Теремок! – мрійливо закотила очі Ірина.

– Точно, ти ж любиш. Тогда решено!

Іра дійсно любила ходити в Теремок. Була там уже двісті разів – кожного разу, як приїжджали, так і ходили, інколи й не по разу. І все одно їй було цікаво, подобалось їй там чогось.

Насправді Теремком називали цілий музей на околиці Талашкіно. Антон так розумів, що була ще в дев’ятнадцятому сторіччі тут якась княгиня, вона володіла самим селом і ще одним хутором тут поруч. І була вона знаною меценаткою, колекціонеркою, понавозила собі в тутешню садибу бозна-скільки всякої всячини. Зокрема також вона відкрила в селі сільськогосподарську школу, художню майстерню і набудувала отих чудних будиночків, що збереглися досі, і туди тепер водять екскурсії. Самі будиночки й дійсно чудні, а один із них – невелику химерну церковку – розписував нібито сам Микола Реріх. Взагалі, як розказувала Лара, сюди свого часу, десь на початку сторіччя, наїжджало чимало усіляких митців – той же Реріх, Рєпін, Врубель… Княгиня була діловою особою і все щось збирала, усіляку старовину, будувала, все щось собі творила. Навіть музей у Смоленську – то мовбито була її робота. Вона шанувала народні ремесла та всіляке російське мистецтво з глибинок, а потім… потім одна війна і революція, за ними друга війна та революція. Княгиня назавжди покинула Росію в 1919-му році, померла десь аж у Франції. Її садиба в Талашкіно не збереглась, але зостались як пам’ять висаджені тоді тополині алеї, ставки та сади, приміщення школи та майстерні, а також ота розписана Реріхом химерна церковка та сам Теремок – дерев’яний будиночок на два поверхи, різьблений за мотивами російських казок, направду казковий такий будиночок. У самому будиночку – музей із різноманітною старовиною: фотографіями, малюнками, декоративними виробами. Є там на території й пам’ятник самій княгині, бронзовий.

Туди вони й надумали сходити сьогодні – порадувати Іринку. Та й так, треба ж було розвіятись, чого його сидіти сидьма вдома? Дівчата почали прибирати зі столу, жваво обговорюючи той Теремок, а Антон устав і побрів під веранду – викурити ще цигарку. На вулиці все ніяк не розхмарювало – видно було, що вже, певне, й не розхмарить до вечора, нависало таке над головою тужливе, важке. Але попри це добряче потепліло, вітерець і геть ослабнув.

Антон зиркнув через провулок і вгледів дядю Мишу, що, як і вчора, возився щось на вузенькій грядці коло клумби. Зійшов зі східців та й посунув туди. Поздоровкався з дядею Мишею, переговорив для годиться та й попросився до телефону. Пропонував йому якісь гроші, та той лиш гидотно скривився на те – мовляв, іди дзвони мовчки, не видумуй. Антон і пішов.

У тітки Жені на дачі стаціонарного не було, і Антон якось і не пам’ятав, чого – чи був раніше та одрізали, а чи ніколи й не було. У Смоленську то був, а от тут… У Токаревих же був, нібито дядько Миша колись у ДРСУ трошки працював на посадах, і провели ото їм ще тоді, в радянські часи. Звичайний старенький апарат із потертим диском стояв у коридорі, як не в самій веранді. Антон крутнув диск і набрав знайомий номер, два рази помилився з кодом, один раз наче не з’єднало, тоді врешті додзвонився.