Володимир Худенко - Дим

Вона зітхнула, зітхнув і Антон. То була вже така гра в них – він приставав до неї, мовляв, чого це з такою золотою головою бити байдики, і починав ті приставання завше з питання, скільки вона знає мов і які саме. А вона завше припиняла його прискіпування, одповідаючи, що краще всього з іноземних володіє українською, але от мовної практики замало, а братець їй у тому навіть допомогти не бажає.

– І все одно, – махнув рукою Антон, – могла б… а не сидіти отак.

– Прости мені, недільний мій Хрещатик, – продекламувала вона і тицьнула його пальцем у ніс, – що, сівши сидьма, ці котли топлю.

Він натомість легенько ляснув її долонею по лобу.

– Потороча, – буркнув, сміючись.

– Не знаю, говорила, нет… – продовжила вона, задумавшись, – не так давно пришлось поменять квартиру. У домовладельца там обстоятельства обнаружились… В общем, продал он ее – кто-то там у него за решетку угодил.

– А чого ти… в тітки Жені ж наче є квартира там?

– Ну вот пусть маман там и живет, – пирхнула Лара. – В своей квартире. Еще чего!

– Ну ясно.

– Да какая разница уже… Мы с Игорем все равно решили съехаться, к нему.

– Він москвич сам? – не надто уважно спитав Антон.

– Нет, он из Грозного родом.

– Откуда? – Антон знов і не втямив, коли перейшов на російську.

– Из Грозного, – спокійно повторила Лара. – У него отец чеченец, мать русская. Но они давно разошлись, его мать воспитывала одна. С отцом он, насколько я знаю, почти не общался.

Антон хотів ще щось спитати, але тут до залу зайшла Ірина в Антоновій тільняшці та плавках, боса, з розплетеним волоссям. Вона сонно протирала очі.

– Доброго ранку! – сонно протягла вона, помахавши Антону рукою, і позіхнула. – Ларо, дай мені трошки кави, бо я не можу.

Вона знов позіхнула і граційно, розслаблено обперлась ліктем об стіну, схрестила стрункі ноженята. Антон зиркнув на жону, і весь якось звеселів, окрилів, геть забув, що хотів іще спитати у сестри.

– Давайте тогда по протоколу, – всміхнулась Лара та виструнчилась у кріслі. – Отведаем вначале нашего с Ирой супчика, потом кофе и задушевные разговоры… Идемте, идемте!

Вона встала і підійшла до сонної Іри, накинула на неї своє картате покривало і закутала в нього, а тоді, обнявши її, трошки чамренну, за плечі, повела в коридор. Антон неспішно пошкандибав услід за ними.

Суп був овочевий, на курячому бульйоні, дуже смачний. Антон з Ірою вчергове звинуватили Лару в тому, що вона прибідняється щодо свого мовбито недолугого готування, а та вчергове стала однікуватись, мовляв, готували-бо удвох із Ірою, та й узагалі – то ви, мовляв, навмисне, аби не образити. Іра ж почала завзято протестувати, казала, що вона лише кришила овочі, рецепт-бо Ларин, і керувала ж усім Лара.

Антон ще нарізав до сніданку трошки власних копченостей, Лара їх похвалила. Так і поснідали, перемовляючись то про їхнє життя в селі, то про Ларине в Москві, то про всякі безглузді дурниці. Згадували й учорашню п’янку.

– Что ты там за фурор произвел в дискуссии об исламском радикализме? – спитала Лара в брата, безпосередньо плямкаючи.

– Об чім? – щиро здивувався той.

– Ну… – вона ковтнула і потяглася через стіл за хлібом. – До меня дошли уже какие-то отголоски… вчера и сегодня утром. Савельев тот конченый что-то все оправдывался, мол, ничего ж такого не имели в виду, просто разговор… Вроде ты наехал на них тогда.

– Їй-бо, не пам’ятаю, – крутнув головою Антон.

Він і дійсно не пам’ятав до ладу. Щось таке він їм сказав, щось огризнувся – оце згадувалось, а от що саме? Ісламський ще якийсь радикалізм… Він пам’ятав ото, як узяв пива в них, і щось буркнув, чи «бувайте» чи «даруйте», а перед тим якась чорнота. Не подобалась йому та чорнота зовсім – із ним таке бувало з юності, і чим більше випивав, тим частіше. Він з Ірою не раз про те говорив, і сходились на тому, що йому таки треба менше пити. Не сказати б, що він пив багато, але дехто п’є, хоч ото і кожного дня бува, так уляжеться і спить, або варнякає без ладу, або викаблучується. А Антон напивався рідко, та вже як нап’ється… Гірше всього була ота чорнота – він під ту чорноту міг бозна-яких дурниць натворити – знав за собою таке.

– Недавно… – Іра поклала Ларі руку на передпліччя і змовницьки примружилась, – ходив у школу на виховну годину, – тицьнула пальцем в Антона.

– Ось, Ір… – одмахнувся той.

– Мовчи вже, – огризнулась та і продовжила до Лари. – У мене там подруга є, історичка, Тамара, не пам’ятаю, чи розказувала…