Володимир Худенко - Дим

А як підняла очі, то Антон із якоюсь навіть не очікуваною для себе самого ніжністю в голосі промовив:

– Привіт, сестричко.

І тепло, трошки ніяково всміхнувся.

Вона в ту ж хвилю просяяла, всміхнулася радісно, так само тепло.

– Антошко… Доброго ранку!

І нетерпляче поплескала долонькою по бильцю крісла, мовляв – іди сюди, сідай лишень коло мене, скоріш, скоріш!.. Сама посунулася вбік і поправила край покривала, що сповз при цьому з її плеча.

Антон підійшов і всівся на широке бильце крісла, поклав руку на спинку, немов приобіймаючи Лару, а вона, задоволено примруживши очі, прихилилась до нього головою і, лишивши книжку, поклала руку йому на живіт.

– Виспався? – спитала, зворушливо всміхнувшись.

– Так, – кивнув той, і собі всміхаючись.

– Боже… як класно, що ви приїхали! – видихнула вона і, одхилившись, поглянула йому в очі теплим, рідним поглядом.

Антон нахилився до її ніг і зиркнув на палітурку книжки. Старезна, ще радянська книжка, потерта палітурка з якимись дітлахами й пожухлим листям. Віктор Кава. «Осіння стежка».

– Де всі? – спитав Антон, роздивляючись палітурку.

– Доповідаю, – Лара легенько вдарила долонею по коліну. – Игорь рано утром опять отбыл по службе в Смоленск. Боже, я этого не вынесу!..

Вона болісно обхопила рукою чоло, але тут же знов випрямилась.

– Вызвали… Я встала проводить, хотя бы пару бутербродов ему собрать. Пока я там возилась на кухне, он разогнал ту богадельню в зале, уж куда они все отбыли потом, я без понятия. В общем, проводила я своего ненаглядного и хотела еще прилечь – примелась Юляха, отчиталась мне, что едет с Олегом в Смоленск за бритвой.

Лара всміхнулась, Антон також.

– Говорю – так подождите, что ли, сейчас все проснутся, мы позавтракаем спокойно и отвезем вас…

Лара задумалась, а тоді напрочуд смішно перекривила Юлю, манірно розтягуючи слова надтріснутим голосом:

– Не-не-не, мать, мы на маршруточке, мы скоренько…

Антон пирхнув.

– И по-ошли, вдвоем по поселку, как примерная пара, за ручки держатся… Ну что, я ей ключи от нашей квартиры молча ткнула, вижу – надолго эти все бритвы да маршруточки.

Антон розсміявся знов.

– Смотрю, уже спать особо некогда, пошла на кухню что-нибудь приготовить нам. Тут Ира встала, помогла мне.

– Іра вставала?

– Да, она что-то плохо спала, потом пошла досыпать.

Антон кивнув.

– Я кофе выпила, вроде и сон прошел.

Лара всміхнулась.

– Ларо…

Антон легенько двома пальцями торкнувся її плеча.

– Що?

Вона, всміхаючись, зиркнула йому в очі.

– Як ти живеш?

– Як живу?

– Розкажи мені.

– Та я ж писала, все, – вона, всміхаючись, розвела руками, – без особливих змін.

– Нескромне питання…

– Иное, – вона категорично повела рукою, – сочту за оскорбление чести и достоинства.

– Працюєш де зараз?

– Все так же, – зітхнула Лара, – кормлюсь переводами понемножку. Но так чтоб где-то работать… да и смысл?

– Завше цьому дивувався… – розгублено всміхнувся Антон. – Чи то часи такі настали? Та ти зі своєю макітрою могла б…

– Анто-ош… – перебила вона його, коротко позіхнувши. – Моя макітра ленивая и нелюбопытная. И тебе это, между прочим, прекрасно известно, – всміхнулась.

– Скільки ти знаєш мов? – не одставав Антон.

– Много, – смішно буркнула Лара. – Сейчас в основном оперирую английским и немецким, если ты об этом, – знов коротко позіхнула. – С французским, как ты знаешь, у меня всегда были определенные проблемы…

Антон знав, що сестра знає з десяток мов, і його це завше вражало. Натомість Лара завжди ставилась до своїх умінь скептично і не втомлювалась пояснювати йому, що поліглоти нічим не одрізняються од звичайних людей, це, мовляв, такий склад характеру, і не більше. А от Антон цілком щиро вважав, що сестра себе недооцінює в цьому сенсі. Йому все здавалось, що вона мала б якось реалізуватись професійно, а по його це значило, що вона має обов’язково працювати десь на ставці з восьми ранку до шести вечора – інакшої реалізації він не розумів. Він знав, що на початку дев’яностих Лара деякий час працювала за спеціальністю в російському МЗС, і щиро дивувався, коли вона раптом покинула ту роботу, лаяв її. Її пояснення, мовляв, робота там тупа, нудна і малооплачувана, його аж ніяк не влаштовували.

– Скільки? – усе насідав на неї Антон.

– Думаешь, я считала? – вона просто з нього кепкувала. – Что-то изучаешь, что-то забываешь… Лучше всего, – вона виставила руки, обороняючись, – я владею украинским, и тебе это отлично известно. Вот еще бы языковой практики побольше…