Володимир Худенко - Могильник

Пам’ятаєш цей парк у досвітніх сирих туманах?
Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?
Вбогі клумби й городи крізь осінь з її димами
І дороги в полях крізь світанки її імлисті?

Пам’ятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,
Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,
Світ далекого міста глухими ночами серпня
І всю решту того, що вернути немає змоги?

Пам’ятаєш лінійки у тихій середній школі,
Пам’ятаєш свята і години нудних уроків,
Пам’ятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,
Пам’ятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?

Пам’ятаєш моє ім’я і мою статуру,
Пам’ятаєш мої слова чи моє обличчя,
Пам’ятаєш мій голос – либонь, ти його забула,
Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.

Так і мало би статись, писати ці вірші сором,
Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:
Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,
Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.

Ну а я вже давно списався, усе збулося,
Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,
Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,
Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,

Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,
На котрій я тобі говорив про своє кохання.
Все давно помінялось, і я відчуваю втому,
Від якої позбутись мені вже снаги не стане.

Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.
Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.
Все давно помінялось, і стравлений Карабутів
Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.

Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,
І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,
І проходять німі роки по холодних нивах,
Холоди застилають простір мого дитинства.

Тихий парк в бур’янах, ті алейки в шприцах та смітті,
Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.
В коридорах, де ти підпирала не стіни – світ мій,
Панотець править службу, йому там цілують руки.

Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,
Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,
Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,
То глухими ночами доноситься лязкіт траків,

І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,
І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,
І холодні машини асфальт предковічний крають
І стирають з історії руки твої безсмертні.

Просто знай: ти була, ну і я намагався чесно
Вкарбувати у вічність тебе, молоду й красиву,
Адже ти воскрешала усі ці грядущі весни,
Ти була Персефона, могутня і жаліслива.

Ти була Персефона – я знаю, ти б насміялась
Із усіх епіграм, що я ними тебе ославив.
Я це знаю, лебідко, і ти абсолютно права,
Ти була не така, але ж ти не була й моя.

Не була би ніколи, бо мертві міста порожні
І не мають правителів, ними гуляє вітер,
Їх немає потреби любити, хіба лиш божий
Дух літає над мертвим безлюдним безкраїм світом.

Так і ти не скульптура, котру я ліпив роками,
Будував постаменти і марно вкладав в них душу.
Ти була Персефона, в своїх молодих руках
Ти приносила весни, а весни завжди минущі.

Весни завжди крихкі і ніколи не будуть вічні.
Кожна з них особлива, і в тому їх вища сутність.
Я тому й покохав ці прекрасні відьмацькі вічі,
Що таких, як вони, вже ніколи в світах не буде.

В тому гріх мій, голубко, що я твої юні коси,
І статуру твою, і усе, що було між нами,
Не волів відпустити, як з краю торішню осінь,
А волів ув’язнити, волів вкарбувати в камінь

І цю школу, і парк у досвітніх сирих туманах,
Ці алейки, засипані жовклим кленовим листом.
Я хотів не прожити, а просто про них повісти.
Я хотів не любити, а лиш будувати храми.

А тому й опадають гербами мої жита
І гуляють вітри між зарослих колон Помпеї,
Багряняться ці стіни скривавленою зорею,
І проходять колони повз мертві мої міста.