Володимир Худенко - Могильник

Була середина жовтня, вже по-осінньому сирі і холодні пориви вітру ганяли зжовкле листя по пустих, зранених танковими траками проїжджих частинах. За тим об’єктив відеокамери фокусувався на державному прапорі, що в’яло смикався в поривах холодного вітру над дверима якоїсь із установ в урядовому кварталі. За тим було видно широку панораму міста з млявим осіннім світанням поверх нього і димом, що підіймався в декількох місцях над урядовим кварталом. А потім камера деякий час супроводжувала пару бойових гелікоптерів місцевої армії, що швидко проносились над містом, рухаючись кудись в бік млявого світання та час від часу відстрілюючи теплові пастки.

Титри під роликом засвідчували: «Уряд вводить війська в столицю, аби запобігти спробі державного перевороту».

Словом, в центрі було небезпечно, і домовлятись доводилось в одній із непримітних квартир у спальному районі за слушною порадою чоловіка. Він тепер стояв на балконі в діловому костюмі без піджака і палив, роблячи надміру глибокі затяжки, а жінка дивилась на нього в цей час, не відводячи погляду. Вона стояла в кутку балкона, обхопивши лікті і схрестивши ноги – така тендітна і тиха, з якимсь постійно по-дівочому грайливим і несерйозним виразом обличчя, усміхненим кутиком рота і піднятою бровою. Ця тендітна жіночка чомусь гнітюче діяла на чоловіка. Вона якось наче випромінювала незримо не міць навіть, а могутність. А цей кремезний, трохи надміру огрядний чоловік у строгому костюмі з краваткою та ще і значком народного депутата на лацкані знятого перед тим піджака стояв невпевнено, немов колос на глиняних ногах, і губи його ледь помітно дрижали.

– Це квартира одних моїх знайомих. Колись була… – мовив чоловік. – Бережу так, про всяк випадок.

– Він не передумає?

– Я говорив з ним по телефону… вчора. Ви маєте зрозуміти – він дуже дивна людина. Інколи навіть я не знаю, чого від нього чекати, а знайомі ми, вважайте, з самого дитинства. Але кращого за нього нікого немає, він єдиний, хто справді може вам у цьому допомогти. Чому ви взагалі надумали їхати туди зараз? Чому не наступного разу?

– Наступного разу може й не бути, – знизала плечима жінка.

– Це правда. Я відвезу вас на вокзал, і на тому розпрощаємось, сьогодні я виїжджаю з країни.

– Уряд евакуюють? – спитала жінка, і не ясно було, чи вона ото так збиткується, чи говорить всерйоз.

Чоловік у відповідь криво всміхнувся:

– Не знаю як уряд, а я маю намір евакуюватись.

Він ще раз оглянув з вікна балкону той шматок столиці його рідної країни, котрий зараз був доступний його погляду і… Важко було сказати, чи відчував він, що бачить тутешній світанок останній раз в житті.

Сьогодні ми вперше почули тривожні новини про російський спецназ, мовбито нині розквартирований у будівлі президентської адміністрації в центрі столиці. Перевдягнені в форму українських збройних сил військовослужбовці РФ мовбито з хвилини на хвилину чекають наказу про початок атаки на протестувальників, а в цей самий час в українських аеропортах сідають російські військові літаки.

Імовірно, в кремлівських очільників вичерпались всі способи впливу на результати нещодавніх перевиборів, і тепер силове розв’язання цього конфлікту стало вже неминучим. Комусь на Заході це нагадує Польщу 1980-го або Прагу 1989-го, але нам тут це все видається значно серйознішим. Адже всі попередні роки на виду у всього світу об нашу країну витирали ноги, і громадяни не могли врешті не відреагувати на це, хоча б і таким от чином.

Що сказати – мені самій інколи видається, що країну хочуть поділити, як ту ж Польщу в 39-му. І головним арбітром у цьому процесі виступає саме Москва. І всім зрозуміло, що заклики до якоїсь федералізації, що долинають звідти через державні телеканали та дипломатичні місії – це не що інше, як розділення (розвал) нашої країни. І всі розуміють, що якщо б це все не педалювалось роками, якби не велась ця експансивна гуманітарно-культурна політика, то за ці два десятиліття можна було б щось змінити, але зараз уже ні, час безповоротно втрачено.

Більше того – щось можна було змінити й два місяці тому. І перші жертви сутичок з силовиками (поки – своїми рідними силовиками, хоча б по шевронах на формі) були б нині живі. Не повинно було статися так, що молоді хлопці заплатили життями за те, що цинічний стариган пенсійного віку просидів ще два місяці в міністерському кріслі, але так сталося, на жаль, так сталося.