Володимир Худенко - Дим

– Ой сам же я та не знаю…

Повела Лара своїм гортанним голосом, тихою печаллю в дрімотну російську ніч.

– потягли Антон з Іриною

Тоді знов сама Лара:

– Лара, Антон з Іриною.

І вже потягли всі – і вони втрьох, і росіяни, в лад і не в лад.

– Класс какой! – мрійливо видихнула Юля і заплескала в долоньки.

Всі приєднались до неї і нагородили трьох співців бурхливими оплесками.

– Супер… – ще протягла Юля, але осіклась враз і насторожилась.

– Чего ты? – спитався Олег.

– А ну-ка потише! – підняла вказівний палець. – Прислушайтесь…

З вулиці долинав веселий лемент, а Юлине лице між тим наливалося невимовною злобою.

– Да это же тот козляра!.. – вражено протягла вона, дивлячись на Лару, і прудко зірвалась з місця. – Ну, блядь, все.

– Какой козляра? – здивувалася Лара. – Да куда ты поперлась, черт тебя подери?!

Але Юля вже зіскочила з ґанку і розчинилась у вересневій тьмі – чутно було лише її швидкі впевнені кроки та п’яний лемент віддалік.

– Ну что за наказание?.. – розгублено протягла Лара, подивившись на всіх за столом.

Ті також сиділи трошки ошелешені.

А з вулиці між тим долинули голоси, високий хлопчачий, захмелений, і надтріснутий Юлин, захмелений трошки менше.

– А мы слышим, тут у вас веселье… на полную катушку!

– Долбоеб!..

– Юлька… блин, ты чего?

– Хули ты приперся сюда?

Лясь! Глухий удар об асфальт.

Лара зірвалася з місця і збігла по сходинках, Антон різким та легким рухом перескочив через балюстраду ґанку, обіпершись об неї рукою, і вже чимчикував за нею, за ним не надто швидко крокував і Ігор, за своєю звичкою засунувши руки до кишень брюк та не надто уважно озираючись по сторонах.

Одразу за багажником Лариної машини їх спіткала наступна картина: довговолосий хлопчина в чорному светрі з капюшоном та у світло-коричневих штанях розпластався на асфальті доріжки і закривався руками од розгніваної Юлі, що нависала над ним, широко розставивши ноги та хижо ошкірившись. Трохи поодаль, у присмерку клумби, стояла ще групка людей і не наважились підходити.

– Юля, Юля, Юля… – стурбовано озвалась Лара і підбігла до подруги. – А ну шш, шш… – почала турботливо гладити їй передпліччя і потроху одводити од розпластаного хлопчини.

– Лара!.. – зойкнула Юля, але вже зовсім не зло, а жалібно, якось ображено навіть. – Пусть пиздуют отсюда, сейчас же!

– Юль… Ну Юль… – турботливо приговорювала Лара, усе гладячи їй передпліччя і вже одвівши од хлопчини досить далеко.

Юля скривилась у раптовому плачу.

– Теперь ты на меня обидишься, да? – схлипнула вона і приклала руку до чола – чисто як дитина. – Я испортила тебе настроение-е..

Останній звук вона потягла, уже плачучи.

– Юленька… – ніжно протягла Лара і турботливо обняла подругу. – Ну господи, ну дурочка ж ты моя…

А та ж усе плакала.

– Лар… – прошепотів за її спиною бозна й коли виниклий Олег.

Він зробив до Лари заспокійливий жест, і та обережно відпустила Юлю вже в його обійми.

– Олежка? – якось сонно, мляво протягла та.

– Ну а кто же? – приязно всміхнувся той. – Давай я уложу тебя спатоньки, а? Давай?

– Но я не хочу… еще, – позіхнула та.

– Ну тогда мы подышим воздухом, да? Просто подышим воздухом. Идем, – він уже вів її повз ґанок дачі кудись далі.

– Идем.

Ігор допоміг встати довговолосому хлопчині, і той одразу став виправдовуватись перед ним та Ларою, мовляв – нічого такого, прийшли на гостину, приїхали зі Смоленська, та ми ж нічого, те та се… Як виявилось, то був той-таки Самойлов, столичний кінорежисер-початківець, а з ним отой москвич і аж три якісь дівахи – одна старша, а дві так узагалі із вигляду школярки. І всі три у вельми легковажному одязі – старша в таких ото леопардових лосинах і туфлях на високій шпильці, рожевій легкій кофтинці і якійсь напрочуд короткій курточці, що наче теліпалась на самих плечах, а менші обидві в міні-спідницях, одна в високих чобітках, а друга в колготах у крупну сітку, одна в спортивній курточці, інша в светрі до горла, одна ще й із сумочкою, а інша з незапаленою цигаркою в руці, і всі три з напрочуд крикливим макіяжем.